Юрій Мицик

Сайт українського історика Юрія Мицика
Київ, 2008
|

Свiдчення про голод, Чернігівська область

Верба Марія Олександрівна, 1925 р. н.

(записав студент ДДУ Петренко Олексій )

“Моєю співрозмовницею стала Марія Олександрівна Верба, моя добра знайома. Чуйна, весела, розумна та завжди усміхнена пенсіонерка, що живе зараз в м. Ніжин, Чернігівської області. Має муровану хату, садок і собаку Віллі.

- Назвіться будь-ласка

- Звуть мене Верба Марія Олександрівна.

- Коли ви народились?

- 27 лютого 1925 року

- Де народились і де перебували під час голодомору 1933?

- В часи голодомору була ще малою дівчинкою, жила з батьками: Хмельницька область, Антонівський ( Ізяславський) район, с. Великі Пузирки.

- Ваша освіта.

- Маю 10 класів: до війни 7 і після – 3.

- Що робили до голоду?

- Як всі сільські діти: пасла корів, гусей, ходила з мамою полоти буряки; до розкуркулювання – допомагала по господарству, бо багато всього було: свині, дві корови, кури, гуси, кролі …

- І вівці?

- Ні не пам’ятаю. Мабуть не було.

- Село велике було?

- Чи була у вас школа, церква?

- Так була семирічна звичайна сільська школа, дерев’яна церква, яку в 36-37 рр. розібрали, порозтягували дерево…добра була церква, красива. Ну а село звичайне, середніх розмірів.

- Чи пам’ятаєте ви щось про колгосп? Багатий був? Хто був головою?

- Так. Колгосп імені Кірова звався ТОЗів не було. Наскільки пам’ятаю, то за моїх часів було два голови: Войтович (36-39) і Антощук ( з 39). Далі не знаю, бо одружилася і поїхала на Полтавщину. Пам’ятаю, що ще до війни Войтович давав по 5 кг. борошна за трудодень. Кажуть, за це й зняли. Забрали, то більше й не бачила.

- МТС була?

- Ні.

- Чи мали присадибну ділянку?

-Звичайно, всі мали. Загалом було 32 сотки. Біля хати 16 і в полі наділили 16-тьма. Були яблуні, груші, сливи, вишні… все було

- Які були кліматичні умови в 32-33 роках?

- Звичайне літо. Ні спеки ні холоду. Як завжди.

- Як виживали під час голоду? Чи були випадки людоїдства?

- Їли запарену полову гречки з мелесом, збирали минулорічну картоплю, з лободи робили “ліпьошки”, лушпиння з картоплі їли… Людоїдства не пам’ятаю.

- Як багато людей з села померло? Хто з рідних?

- Багатьох не пам’ятаю, мало померло. Мабуть тому, шо Польща була за 50 кілометрів. До мене в село приходила моя свекруха з Полтавщини. То розказувала, що все село мертве лежало, вже не хоронили, бо сили не було, а просто скидали в погріб. А у нас ще якось жили: хтось щось мав, то й ділилися. Їли щось.

- Розкажіть будь-ласка, хто6 як і що забирав. Чи пам’ятаєте розкуркулювання?

- Забирали все. Увесь хліб забирали. Ходили по полю і землю шпичаками штрикали. З глечиків усе вишкрібали. Їсти не було нічого. Тато сидів пухлий, мама не так, бо постійно бігала, щось робила. А одного разу брат мій дуже їсти хотів, то й каже до тата: “А що тату, їсти будемо?”, а тато йому: “Знімай, мабуть, штани і роби “оборот”. Ось до чого дожились….

- До вас в село хтось приходив щоб вижити? Чи ви ходили?

- Ми – ні. До нас приходили. В основному з Полтащини та Запоріжжя.

Далі Марія Олександрівна розповідала про своє подружнє життя, вже на Полтавщині, куди з чоловіком переїхала ще до війни.

- Голод 47-ого застав мене в селі Зубівка. Я там вчителювала. Ото тому й вижила, що вчителям на місяць давали 9 кг. борошна. Далі з чоловіком поїхали у Зіньків (з 53-ого року). То там ще показували хату жінки, яка в 33 – му ловила дітей на вулиці і їла їх. Галя Шепітько, моя найкраща подруга розказувала, що в неї в 33 – му році було четверо братів і сестер, мати та батько. То троє було зовсім малими. ЇЇ старший брат дуже голодував. Помер. Батько пішов на Донбас, щоб хоча б щось заробити. А мати взяла 3-ох діток (дві дівчинки і одного хлопчика Василька) і відвезла на вокзал, щоб люди годували. Коли батько повернувся, то маму бив. Довго потім до війни їх шукали, проте не знайшли. Все це трапилось у Шишацькому районі.

- Свекруха Галі розповідала мені, що вона жила в селі Сари (Гадяцького району). То казала, що до революції жив у них царський пан-генерал. Був у нього двоповерховий будинок і садок. А садок же був! Слив – море. А коли почалась революція, то він втік, а жінка мертва лежала у склепі, то бандюги-більшовики прийшли, витягли її, роздягли, зняли коштовності, і кинули її собакам. Ось так.

А в моєму селі, каже Марія Олександрівна, в часи колективізації, багатьох заможних селян виганяли з хат. А одного бідного та ледачого з його сім’єю наділили величезною семикімнатною хатою. Він працював у сільраді. Дали йому корову-рекордсменку. І так вони жили. А ледачі були! Жили в одній кімнаті, в іншій корову тримали. Піч топили дошками з даху. То так і хату розвалили. Одного разу чоловік каже жінці: “Мелашко, а що їсти будемо?”, а вона йому з печі – “ А он у печі вчорашні кафети (?)”. Діти їй: “Мамо, ми молока хочемо!”. “То й підіть до корови, та посмокчіть. Що я вам тут?”

А у батька, пам’ятаю, забрали все: дві корови, коней, рало, подушки, все забрали… все забрали й продали .

Ще пам’ятаю колективізацію. всіх, хто не хотів іти в колгосп, виселяли в Сибір, а тих, хто йшли в колгосп, – не так. Сестру моєї бабусі забрали в Медвежу Гору. То про неї ми вже ніколи нічого не чули. Де це – не знаю.

- Марія Олександрівна, а чи можна буде все це десь опублікувати?

- Та, будь-ласка».

Зінченко Ганна Дмитрівна, 1920 р. н.

(записала в 1994 р. студентка ДДУ Зінченко Олена Володимирівна, гр. ІІ-94-3))

“Освіта середня – педагогічна. Народилася в с. Тихоновичі Корюківського р-ну Чернігівської обл. Зараз живу у с. Мирне Криничанського р-ну Дніпропетровської обл. Батьки були бідняками. Батько народився у 1899 р., мати 1900 р. Село Тихоновичі було великим зі школою та церквою, яку повністю зруйнували. Назви церкви і прізвища попа не пам’ятає. В селі було три колгоспи до війни: “Пролетар”, “ім. Чапаєва”, “ім. Сталіна”. Мої батьки були членами колгоспу ім. Чапаєва, який було створено у 1934 р. (До війни я вже вчителювала у Волинській обл., с. Лище Теремнівського р-ну.). Податків в колгосп не здавали, а молоко, м’ясо (по скільки — я вже забула) здавали державі. Головою колгоспу був свій, комуніст.

До війни там, де жила я, зими були морозними, а весна і літо — дощові. Особливо 1934 р. був дощовий і все на городах і в степу вимокло, що призвело до голоду. Плану хлібозаготівель у Чернігівській обл. не було, а в Херсонській — був, я знаю тому, що 1927-1933 рр. ми були там на переселенні до 1934 р. Жертви голоду були, вмирали по одинадцять чоловік за день. Фактів людоїдства не було. “Активістами” були свої. Хто не мав чим здати хліб, то брали з хати все краще, що попадало в руки. Це було в Херсонській обл. Наша родина рятувалася тим, що батько десь їздив до родичів у Дніпропетровську область і привозив борошно. Допомоги один одному не давали. Виживали хто як міг.”

Гуденюк Павло Гнатович, 1870 р. н.

(історію свого прадіда дослідив у 2000 р. студ. НаУКМА ФГСН-1 Дощіцин Станіслав, гр. 2 з історії)

«Гуденюк Павло Гнатович – мій прадід по маминій лінії – 1870 р. н., малописьменний, хлібороб. Проживав у селищі Козел, Козлянського р-ну на Чернігівщині. Селище Козел розташоване за 20 км від Чернігова і за 6 км. Від залізничної станції Левовичі. Перша письмова згадка про Козел була в 1667: селище належало Чернігівському Борисоглібському монастирю. У ХУІІІ ст. Входило до Любенької сотні Чернігівського полку. До революції мало 724 двори, 3890 жителів. Була земська школа, бібліотека, Покровська та Петропавловська церкви. У 1927 р. Покровську церкву перебудовано на семирічну школу. У 1931 р. організовано 3 колгоспи. У 1935 р. селище Козел перейменоване на Михайло-Коцюбинськ. (Конкретних відомостей про хід колективізації, суспільне життя в облархіві не знайшли. Працівники облархіву сказали, що їх немає, починаючи з 1930 року).

Гуденюк П.Г. до колгоспу не вступав і не був партійним. Його сім’я в 1930 р. складалася з чотирьох чоловік (він, дружина(друга), його батько та 16-літня донька). Син Федір з дружиною і двома дітьми жив окремо.

До революції Гуденюк П. Г. мав до 30 десятин землі та інших угідь, худобу, млин, хату, хату, господарські будівлі. В 1919/1920 рр. був уперше розкуркулений. Більшу частину землі, худоби в нього відібрали і розділили між безземельними селянами. З довідки про майновий стан в 1930 р. він мав 9,5 десятин землі, 0,5 десятин саду, двоє коней, 1 корову, хату, 2 хліви, млин, соломорізку та інший інвентар, платив 175 крб. податку, 87 крб. самообкладання. В цьому ж році в нього згоріла клуня з урожаєм і він не виконав хлібозаготівлі, на займ не підписався. “Комплани радянської влади виконував під нажимом сільради”, за що неодноразово був оштрафований на 50 і 100 крб. і був позбавлений виборчого права. 17 березня 1930 р. взятий під варту в Чернігівській ДОПР(Дом общественных принудительных работ). Все, що належало йому і сім’ї було конфісковане. Конфісковане було все майно і його сина Федора, а сам він утік з села, щоб уникнути висилки. Ця довідка видана Чернігівським ГПУ. В судовій справі на Гуденюка П.Г. крім цієї довідки зберігаються чотири протоколи допиту свідків-односельчан: Пекура Йовдокима Степановича, Майбороди Гаврила Степановича, Дейкуна Івана Андрійовича і Поклада Івана Йосиповича. Один із протоколів свідка Покури Й.С. наведу дослівно як підтвердження того, за що людей висилали в райони Крайньої Півночі:

Протокол 1930 р. марта 6-го дня.

 

Я, уполномоченный Черниговского окружного отдела ГПУ Москаленко, допитував свидетеля:

Прізвище: Пекур Евдоким Степанович, 1879 г.

Освіта: окончил сельскую школу

Майновий стан: крестьянин

Судимість: не судився

«Я как житель с. Козла, конечно, хорошо знаю Гуденюка П.Г. Это кулак имевший до революции около 35 десятин и крепкое кулацкое хозяйство. Стоял в союзе хлеборобов, при приходе Совет. власти он являлся строгим противником всех мероприятий, так как тогда в 1921 г. у него была отобрана земля и роздана среди бедных. То он прямо не допускал бедняков, ранее принадлежащей ему и когда я выехал орать, то он прибежал и начал кричать, чуть не драться, говорил, эх вы, грабители, сукины сыны, лодыри – всю жизнь не хотели ничего работать, а теперь забрали чужое добро, обождите, мы вам дадим земли, всех перевешаем, настанет время, будет и на нашей улице праздник. Еще я был свидетелем такого случая в ноябре 1929 г., когда проходила кампания хлебозаготовок, то Гуденюк около школы на колхозном собрании говорил: ”Селяне, хлебозаготовка – это для того, чтобы отправить хлеб в заграницу, мы тут будем сидеть голодные, а наш хлеб пошлют може в Германию нашому ворогу, с которым мы воевали, а теперь коммунисты подружили. И мы должны годувать наших ворогов, и конечно тот дурак, который будет везти хлеб. Он думает, что в нас богатых заберут, а для бедных дадут, нет – у нас заберут, тогда бедному человеку негде будет купить. А кто виноват – мы сами, потому что дураки молчим”. Подібні свідчення дали й інші свідки, тільки іншими словами.

Протокол допиту Гуденюка П.Г. вів також Москаленко (ініціали ніде не вказані), в якому Гуденюк винним себе не вважав. В справі № 148 від 14.03.1930 зібрані ці п’ять протоколів, анкета і довідка про майновий стан Гуденюка П.Г. і їх було достатньо, щоб вирішити так трагічно долю людини.

Обвинувальний вирок по ст.54-10 УК УРСР підписали: уповноважений ЧООПГУ (Черниговский окружной отдел ГПУ) – Москаленко, зам. нач. УЧОСО – Фонберг, нач. відділу ГПУ ЧОО – 7 – Казаков, окружний прокурор Аганов.

На основі цього документу “Особое совещание” при колегії ГПУ УРСР від 29.03.1930 постановило: “Гуденюк П.Г. – выслать через ППОГПУ в Северный край сроком на три года, считая срок с 14.03.1930 года. Дело сдать в архив”.

Там і помер прадід у 1930 р. у віці 60 р., а може в ДОПРі (Факт смерті встановлено рішенням Чернігівського райнарсуду 23.02.1994 р. невідомо на підставі чого). Після того як вислали батька, 16-літню доньку Оксану примусили через суд відмовитись від батька, після чого сільрада дозволила їй жити в своїй зовсім порожній хаті.

Хочу сказати, що хоча ця історія не має прямого відношення до голоду, але слова мого діда стали пророчими. Буквально через півтора року почався страшний голод, в якому прадідова сім’я вижила лише за рахунок прихованої картоплі.

На жаль, не можу представити копій документів, бо в архіві заборонили робити будь-які копії будь-яких документів зі справи мого діда.»

Солодько Павло Андрійович, 1922 р. н.

(записала у 1997 р. студентка НаУКМА Юлія Володимирівна Солодько, гр. ФГСН-І)

«Я народився 22.02.1922 р. в с. Курінь Бахмацького р-ну Чернігівської обл., де й жив під час голодомору. Ветеран війни, з 1951 р. – на посаді директора Бахмацької СШ в с. Бахмач Бахмацького р-ну (там живу й зараз по вул Л. Українки, 5), пенсіонер. Село було великим: біля 2000 дворів, населення –понад 7 тис. душ. У 1932 р. я помагав батькам у виконанні окремих польових робіт, разом з старшим братом перевозив з поля копи (копа- 60 снопів зернових) додому. Врожай того року був у наших краях середній, нібито нічого не віщувало голоду в 1933 р. Принаймні у нас було зібрано досить зерна, щоб дожити до нового врожаю.Та не так сталось, як гадалось. Доведений план по продажу державі хліба батько виконав. Наше господарство було віднесене до категорії середняків – «твердяків». Це було викликане тим, що батьки не вступили до колгоспу, а господарювали одноосібно. Щоб примусити т.зв. «твердяків» вступити до колгоспу, їм доводили все нові «тверді» плани: здати ще 20 пудів зерна. Здали. Знову несуть нове завдання, доки вже нічого було вiддавати. Якусь дещицю лишили собі, щоб перезимувати нашій великій родині з 6 душ. Але по дворах ходили бригади (у нас їх звали «ударниками») і поступово забирали все до останнього. Бригади були озброєні металевими прутами і швидко відшукували зерно, яке дядько десь приховав у ямі на своєму обійсті. Так сталось і в нашій родині. Добре, що вродила картопля, на ній протримались деякий час. На зиму була закопана яма (центнерів у п’ять). Правда, картопляних ям «ударники» не відкопували. А ось зернові й бобові забирали до останньої зернини. Коли всi запаси продуктів вичерпались, мати вже не знали, з чого ж нам зварити хоч якусь баланду.

Багато людей ходили пухлі. Ми теж почали пухнути. Тоді мати дістали зі скрині кілька домотканих ряден і відрядили старшого брата Григорія кудись на круподерню. Він там виміняв кілька мішків просяних шкаралуп. Тут не було жодної пшонини. Яка вже тут калорійність? В сім’ї збереглося з часів революції трохи срібних монет царської чеканки. Брат повіз їх у «тoргсин» і обміняв на торбину пшона. Саме ці «операції» на мою думку врятували нас від видимої смерті. Мати варили великий чавун юшки, у ньому було кришені (?) картоплі, а одна пшонина з трудом наздоганяла другу. Від надмірного споживання рідини пухли ще дужче. “Пудові” ноги ледь-ледь переступали, обличчя так опухало, що від очей лишались тільки щілини. Як писав Тарас Шевченко «Село неначе погоріло». На вулицях майже не видно було людей, не чути було пісень, музики, людських голосів, людям важко було промовити слово. Та й ми майже не виходили з дому.

Доки була картопля, то терли її, добавляли цієї просяної полови й випікали якісь коржики. Коли скінчилась картопля, то до полови додавали сушене потерте листя липи, м’якиш з стебел кукурудзи і пробували щось випікати.

Посаджені на городі картоплини вночі виривали із землі голодні люди. Були випадки, коли ці «злодії» і помирали на чужому полі.

Нарешті прийшла весна. Почали використовувати головки конюшини, листя кропиви, лободи та листя липи. Все це сушили, перетирали, намагалися щось спекти. Якось я пошвендяв до шкільного саду (бл. 300 м. від дому), щоб нарізати гілок липи. На дорозі проти саду побачив мертвого чоловіка. Стало страшно й моторошно. Все ж гілочок я нарізав, бо дома чекали на мене. Іншого разу мати послали мене на город, що знаходився окремо від садиби. Коли я підходив до городу, то побачив ще один труп чоловіка. На його стегнах тіло було об’їдене собаками. Від обмороку я впав, а коли прийшов до тями, то ледь-ледь зміг звестися на ноги. На нашому кутку (невеликий квартал села) померло чимало людей, зокрема сім’я Карпенків вимерла вся, у Чеханюка Андрія померла дружина і діти, у Матіська якова вмер батько. Дружина і троє дітей. В сім’ї мого дядька Трохима, який помер раніше, від голоду з 6 душ в живих лишилася тільки одна дочка. Трагедія була ще в тім, що тут в селі жили близькі родичі, але не мали змоги хоч чимось допомогти. Важко сказати, скільки тоді померло людей в нашому великому селі, бо мені було тоді тільки 11 років. Тогож року по селу ходило чимало людей з інших районів Чернігівщини (навіть з Полтавщини були люди) з надією випросити поїсти. Вони розповідали, що в їхньому краї смерть скосила дуже багато людей. В окремих селах вимирало майже все населення.

На наше щастя у 1934 р. рано зав’язалася картопля. Це вже був наш порятунок. Ніхто не чекав доки вона дозріє, а бульби стануть крупнішими.

Страшно згадувати, але все це було. Моїм дітям і внукам важко собі це уявити, а тим більше повірити. Я переконаний, що голод, зокрема в нашому краї, був викликаний штучно тодішнім керівництвом держави…»

Кнорозок Михайло Романович (23. 11. 1918 – 18. 02. 1996)

(записала студентка ДДУ Л. В. Кнорозок, 3 група ЛН –1)

«Я народився в селі Городище, Коропського р-ну Чернiгiвської області. Я був найстаршим, ще мав сестру 1921-го р. н., та брата 1923-го р. н. Батько мiй, Роман Євдокимович, мав освiту, був дуже культурною та роботящою людиною. Жили ми достатньо забезпечено, бо не цуралися працi. Хата була велика, стояла в центрi cела. На початку 30 – их рокiв батька звинуватили у куркульствi і (у 1931 р.) хворого на туберкульоз забрали до тюрми в Конотопі, бо вiн вiдмовився вступати до колгоспу. Нашу матiр, Варвару Сергiївну, з трьома дiтьми вигнали на вулицю, хату вiддали колгоспу; нас вiдвезли на околицю села. Жити ми почали в сусiдiв, переходячи з хати в хату, змiнюючи одне сире горище на iнше. Це, звичайно, вiдбилося на здоров’i. Мати померла, не витримавши важкої роботи в колгоспi. Cестра, збудувавши невелику хату, де ми й жили, захворiла на туберкульоз кiсток i бiльше 50-ти рокiв провела повнiстю паралiзована в будинку для людей похилого вiку. Мене з братом, як синiв ворога народу не пускали працювати чи вступати до вузiв. Тiльки пiсля вiйни я змiг закiнчити Київський театральний iнститут і здобути вищу освіту. До цього ж нам був вiдкритий шлях лише до армiї. Брат загинув на вiйнi з Фінляндiєю.

Моя двоюрiдна сестра з сусiднього села й досi ще твердить,

нiякого голоду тоді не було. Можливо в нашому районi по

дорозi трупів людей не лежало, але й по хатах майже нiкого не залишилось, бо померли.

Всi, хто мали коня ( в тому числi i наша родина ) мали їздити пiд м. Сосницю щоранку i руками класти, мостити дорогу. I нiхто не виступав проти. А потiм майже всiх заможних селян згноїли в тюрмi. Мати казала, що бачила труп свого чоловiка на купi багатьох iнших i що спiльна їхня могила знаходиться на центральнiй площi Конотопу.»

Левошич (Луговська ) Марiя Якiвна, 1912 р. н.

(записала студентка НаУКМА Інна Вірясова, ФСГН-1, гр.1)

«Я народилася 23 серпня 1912 року у селi Кисiлiвка Чернiгiвського р-ну Чернiгiвської областi. Маю лише три класи освiти, далi школу кинула, бо не було, що вдягти та взути. Пiд час голоду жила у с. Кисiлiвка. В селi було 70 дворiв, церкви тодi ще не було, школа знаходилась у другому селi Улянiвка ( з 3 км. ). Паспорту у мене тодi ще не було, отримала його лише коли йшла на пенсiю. У нашому селi був колгосп (здається iм. Чкалова), де ми безкоштовно працювали. Голова колгоспу був свiй, мiсцевий. Ми жили за рахунок того, що продавали зi свого городу. Жила я з матiр’ю i двома братами, батько не повернувся з вiйни. У тому роцi, влiтку, були великi дощi, все заливало, вода стояла i на дворi i у хатi, але врожай був нiчого. Потiм почали ходити по хатах начальники, серед них був i голова сiльради, забирали усе, навiть те, що ми залишили на наступний рiк на насiння. Коли забирали, то нiхто нiкому не казав навiщо це роблять i куди подiнуть. Ми потiм бачили, що все це вивозили кудись вантажiвками. Тодi настав голод. Крiм щавлю нiчого було їсти. Один лише раз привозили до сіл пшоно i просо i голова розподiлив його по пуду на двiр. Якби не це просо, то ми певно померли б. Ми товкли те просо, додавали картоплi i робили хлiб, або просто потовчене просо заливали водою. Їли щавель. У нас

була корова, то було легше. Взагалi у нашому селi, тi хто мав корову, виживали, хто не мав – мерли. Але iнодi колгосп давав молоко тим, у кого не було корови. Iнодi ходила я до Чернiгова

за хлiбом (13 км.). Давали хлiб 200 гр., але заради цих 200 гр. ми стояли у величезнiй черзi весь день. Ми з сiм’єю дiлили цей хлiб на чотирьох. На їжу ми нiчого не мiняли, бо нiчого й не мали, жили бiдно, ходили у рваному одязi зi свого полотна. Голод був страшний. Дуже багато людей померло. Бувало дивишся: iде людина i раптом падає мертвою. До сіл приходили здебiльшого старi, молодi майже не ходили, i дуже бiднi. Ходили дiтки по селу, приходили навiть i з Чернiгова, просили їсти. Бувало пiдiйде i просить: «Тiтонько, дайте хоч щось поїсти». А що ж я йому дам, коли крiм щавлю нічого немає? З сусiднiх сiл багато не приходило, але були й такi. У пошуках їжi ми ходили по полю i збирали колоски та мерзлу картоплю i нiхто не забороняв нам це робити. Жiнки, якi працювали у колгоспi, крали корзини з картоплею i закопували їх на полi. Потiм вночi ходили туди, викопували i їли. Начальство точно знало про це, але робило вигляд, що не знає i не вiдбирало цю картоплю. Самi ж начальники не голодували, жили заможно.

Зима тодi була дуже холодна, були великi морози, ще й снiгу навалило, аж позаносило ворота. У хатi було дуже холодно, топити було нiчим, та ми крали солому, щоб хоч трохи зiгрiтися. Багато людей тодi вмирало, але в моїй сiм’ї нiхто не помер. По селу ходили чутки, що люди їли своїх дiтей, але я напевне не знаю. У нашому селi померлих ховали родичi, але розповiдали, що у iнших селах мерли дуже багато, тому ховати їх було вже нiкому. У тих селах трактором викопували яму i згрiбали туди трупи. Менi ще запам’ятався один випадок. На базарi жiнка продавала молоко стаканами. Якась жiночка пiдiйшла до неї i так жалiсно почала просити молока, хоча б один ковточок. Але та, що продавала, сказала: «Йди, бо багато вас тут таких». Ця нещасна, як тiльки вiдвернулася, то не зробивши нi кроку, зразу впала й померла. Ця жiнка усе своє життя потiм плакала, бо думала, що якби тодi дала молока, то врятувала б людину.»

Ярошенко Петро Микитович, 1921 р. н.

(записав студент НаУКМА Віталій Нечеса, ФСГН-1, гр. 4)

«Народився 12.07.1921 року у с. Омбиш Борзненського р-

ну ( нинi – Нiжинський) Чернiгiвської обл. Пiд час голоду проживав у цьому ж селi. Освiта 8 класiв. Паспортiв не видавали. Село було досить велике. Дворiв 650 – 700, близько 2000 людей. Cтояло на

рiчцi Остер. Була своя церква, причому до цiєї парафiї належали ще два невеликих сусiднiх села. Церкву, десь у 1935, розвалили комсомольцi; священик, Бойко Павло Сидорович, пiшов у сусiднє село Петрiвку, де люди з великої хати зробили церкву i там правилося. Десь за рiк вiн чи помер чи його вiдправили в Сибiр. Колгосп iм. Петровського. Голова – Ярошенко Микита Iванович (батько опитуваного). До партiї вступив лише у 1939 р. До колгоспу заставляли вступати дуже сильно, хто не хотiв, того виганяли з хати. Хату й усе добро продавали за безцiнь. Дуже багато забирали у Сибiр, десь 400 душ.

Клiматичнi умови у 1933 роцi були нормальнi. Неправда то, нiби був неврожай чи там засуха, просто вредiтельство з боку керiвництва.

Як рятувалися вiд голоду? «А всяке було. Рвали липину, конюшину, cушили, товкли в ступi, робили лiпеники i їли. Дуже багато народу померло. Йде, було, по селу пiдвод i збирає трупи. Хто здоровiший, викопує яму, через кiлька днiв i його заберуть туди. Було, викопують яму на одного, там уже чоловiк чотири чи п’ять. Нiкуди класти. Десь бiльш як три п’ятих села вимерло пiд той мор. От нас у родинi було четверо дiтей. Найменшому братовi було 7 рокiв, так майже опух. Слава Богу, мати виходила молоком. Коли посiли ми трохи жита, наробили хлiба. А батькiв батько, мiй дiд, прийшов до нас i з’їв цiлий буханець хлiба, випив гладишку молока i через три години помер. Стрaшно було дивитися, як вiн мучився. А корова була у нас добра, навiть тодi молоко давала. Ото нею ми i врятувалися, так вимерли б усi”.

Як i хто збирав збiжжя?

“Комсомольцi усякi, дармоїди, голота усяка. Забирали усе, до останньої мисочки квасолi. Було так: зайдуть до хати, усюди, в усi

щілини позалазять, усюди позаглядають, усе до останку позабирають. Дiти малi кричать: «А що ж ми будемо їсти?» А воно переступить i пiшло собi. Ходили забирали збiжжя i одежу, потiм з безцiнок продавали: “Кому кожух?! Рубль! Хто дасть бiльше?” Так само задурно продавали їх, а як там усi померли, то й так забирали”. Петро Микитович згоден, щоб цi спогади були опублiкованi. “Хай люди читають i знають, яка колись влада була…”.

Українські райони РФ

Сорока Марія Пантеліївна, 1899(1900) р. н.,

(записала студ. І.Єремєєва)

“Народилася я в с. Братське Котельницького р-ну Ростовскої області. Я народилася у 1899 або 1900 р., освіти не маю, не було й паспорту під час голоду 1933 р. Я жила у с.Братському, яке було середнім за величиною, стояло недалеко від міста. Через село протікало дві річки, одна з яких була дуже велика – Сал. Назва села пішла від того, що більшість населення були баптистами, але третина залишалася православними, в т. ч. й наша сім’я.

У 1922 р. було створено колгосп (до цього тут була комуна) і наша сім’я належала до колгоспу. МТС у ті роки не було. У 1932 р. була холодна зима, потім – посуха, через яку врожай був малим. Норми хлібоздачі були високими. До села тоді приїжджали представники з міста, які агітували селян здавати зерно тих, хто не вступив до колгоспу. Вони ходили по хатах, а як хто не давав стільки, скільки треба, то обшукували хату і забирали все зерно, часто було так, що в хаті зовсім не залишалося зерна. Ми мали присадибну ділянку, мали свій господарчий інвентар, була скотина, але ще за існування комуни якусь частку цього було віддано, а з 1929 р. все це забрали у колгосп.

У 1932 -1933 рр. був дуже тяжкий голод, який був викликаний неврожаєм. Крім посухи, були й інші причини. Так, заборонили збирати хліб за допомогою коней і ручних знарядь праці. Була вказівка використовувати тільки машини, які присилали з міста, але ці машини були несправні і тому втратили багато часу на їх ремонт. Та й потім вони часто виходили з ладу. Багато зерна осипалося і пропало. Від голоду люди їли собак, кішок і навіть мишей, але випадків людоїдства не було. Померло ж багато людей від голоду. Навесні 1933 р. в одну ніч у нашій сім’ї не стало двох синів. Дітям, а їх було п’ятеро, не було що їсти. Я хотіла рятувати дітей, відмовляла собі в усьому, намагалася де тільки можна знайти заробити на їжу для дітей. Дуже тяжко працювала, робила чоловічу роботу. Чоловік мій, Тимофій, не був здатний так тяжко працювати, бо йому не давала спокою стара рана, яку він мав ще з громадянської…”

Уроненко Таiсiя Якимiвна, 1926 р. н.

(записала студентка НаУКМА Ганна Воробйова. ФСГН-1, гр.1)

«Народилася 14. 10.1926 р. на хуторi Карпiв Лозновської сiльради Цимлянського району Ростовської областi, де й проживала на момент голоду. Церква була на територiї сiльради, а в хуторi був молитовний будинок, де її дiдусь був священиком. Була по­чаткова школа. На територiї хутора був колгосп, голови змiнювались один за одним, пам’ятає прiзвище одного – Гавриленко. МТС розташовувала­ся поряд, в станиці Камишевська.

Розповiдає, що вижили завдяки вигiдному розташуванню хутора. До Дону було 7 км, поряд протiкала р. Суха, багато озер, перелiтних птахiв, лебедів, риби i устриць. Хто почував себе краще, це здебiльшого молодь, ловили, просто на березi варили, їли, розносили старим i слабким. Збирали дикий часник, щавель, цибулю, чакан, колоски мололи на ручному млинi. Пам’ятаю, що батько поїхав у мicто здати мамине золото i розповiдав, що на вокзалi стояли повнi вагони зерна (гуманiтарна допомога), але нiде не було видно, щоб роздавали. Вiн вимiняв кiлька кiлограм ячменю за пригорщу золота. Вони спекли хлiба i влаштували бенкет, запроси­ли родичiв. Багато хто вмирав, майже всi ходили пухлi, але випадків канiбалiзму не знає.».

Кийко Надія Миколаївна, 1922 р.н.

(записала студентка ДДУ)

«Я родилась в Ростовской – на – Дону области в с. Новокузнецовск. Отец мой, Николай Ефимович Кийко, всю свою жизнь трудился, не боясь тяжелого физического труда, и не останавливаясь ни перед какими трудностями. Работал грузчиком на мельнице. Это был сильный, целеустремленный и очень благородный мужчина. О его незаурядной силе свидетельствует следующая картина: шестидесятикилограммовый мешок в одной руке, аналогичный ему во второй, с таким грузом он неоднократно поднимался по лестнице высотой 3-4 метра. И так каждый день. Отец был верующим. Соблюдал пост, ходил в церковь, свято чтил праздники. Моим «букварем» была Библия. Первые слова, прочитанные мною, были написаны на старославянском языке. Все мои первые «учебники» – церковные книги. Моя мама – Таценко Ефросинья Матвеевна, благодаря неплохому заработку мужа, могла позволить себе не работать в колхозе, а заниматься хозяйством по дому и воспитывать четырех детей. Судьба у нее не сложилась. Во время ее первого замужество, когда на свет появился первенец – сын, получила известие о смерти мужа, погибшего во время событий 1917 г. Осталась вдовой. Однако пути Господни неисповедимы: вышла замуж во второй раз. От этого брака появился еще трое детей – две дочери и один сын. Приходилось нелегко, но она совершенно не жалея себя, взвалила тяжелую ношу на хрупкие плечи. Очень любила нас, заботилась, отдавала последнее.

Во время голода 1932-1933 гг. жили мы в Веселовском р-не, на хуторе Верхнесоленый. Поселение это небольшое. Был там колхоз им. Ленина. Отец был репрессирован, но почему, до сих пор не поняла причину. Мой отец был верующим. Трудился не покладая рук, но праздники церковные уважал. И вот наступил праздник Благовещенье. Отец на роботу в колхоз не вышел, а присланной из управления посыльной ответил: «В этот день деле птица гнезда не вьет.» Слова его были переданы председателю колхоза. Совещание длилось недолго. Все единогласно решили, что позволить разлагать дисциплину в такое трудное время просто преступно, и приговор был вынесен. Под вечер во двор выехала телега, запряженная одной лошадкой, а также назначенный для контроля за нашим отъездом милиционер с наганом. Погрузка была недолгой. Все «кулацкое» имущество заняло третью часть всего свободного места. И вот тронулась в путь семья «врага народа». Мама моя потеряла сознание от переживаний, и всю дорогу до станции не могла ни слышать, ни видеть, как напуганы ее дети, как захлебывается от крика самая младшая, 5 – летняя Раенька. Постепенно скрывались из вида последние домики. Молчаливый «блюститель общественного порядка» сурово смотрел на перепуганных до смерти ребятишек и все поторапливал отца. Прибыли на станцию. Подошел «товарняк». Так окрестили местные жители поезд, который увозил людей туда, откуда немногим было суждено вернутся. Снаружи поезда висели амбарные замки и задвигались засовы. Вентиляция практически отсутствовала и только по одной этой причине к месту назначения прибыли не все. Ехали очень долго. Куда – неизвестно. И вот после двух – трех пересадок мы прибыли. Здесь я впервые услышала название: Соловецкие лагеря. Погода стояла довольно теплая, – конец сентября. Первое время мы жили под натянутым брезентом, который получали уже там. Землю устилали сухой травой или листьями. В дровах, также нужды не было. Однако вскоре начались дожди, затем ударили морозы. Оставаться в палатках было не возможно, поэтому мужчинам ничего не оставалось, как брать топоры и идти в лес, чтобы добыть доски и бревна. Работа не стояла на месте: в течении нескольких дней появились первые домики. Они представляли собой приземистые бараки, расчитаные на 2-3 семьи. Строились они из грубо обработанных бревен, которые перекладывали мхом. «Удобства» были следующие: полный мрак из-за отсутствия окон, постоянная копоть, от печки, которая представляла собой железную бочку с раскаленными камнями внутри.

На первых порах питались тем, что могли выменять у местных жителей, села которых располагались за несколько километров. Помню были у моей мамы сапоги «гусары», совсем новые. Зима наступала и они ей были очень необходимы. Однако сердце какой матери выдержит взгляды голодных детей? Собралась в дорогу, избегая взглядов отца. Вернулась очень поздно, принеся картофельные очистки. Ни масла, ни соли. Однако для нас вареная кожура тогда казалась самой вкусной едой. Но пришло время, когда менять стало нечего. Из положения выходили, как могли. В пищу шла березовая кора, (только не белая, а тот слой, который находился под ней) измельченная в порошок после предварительного высушивания. Для скрепления в него добавляли кислицу (трава, немного похожая на клевер, с кисловатым привкусом). От подобного питания многие болели, многие умирали…

Морозы стали очень сильными, выпал снег. Ходить в лес стало очень опасно: волки, злые и голодные «дежурили» на всех тропинках, а ружей люди не имели. Без пищи находились неделями. Это пережили не все. Умерли от голода мои братья, умер отец. Этот ужас запечатлелся в детской памяти на всю жизнь. Я видела безысходность в глазах матери, видела, как содрогается все ее тело в беззвучных рыданиях.

Каждый день в назначенный час по поселку проезжала подвода, управляемая двумя мужчинами. Их обычная работа заключалась в том, что они кричали при объезде «Покойник есть?» и в том, что бы при наличии таковых вынесли их из дома, сложить в телегу и уехать…Куда увозили моих родных, как хоронили, – тогда я не знала. Но только через 60 лет, включив телевизор, я увидела документальный фильм: на пленке были запечатлены следующие кадры: сани в которых находились трупы, останавливали возле обрывов. Если мертвым был ребенок, его без труда поднимал один человек, если труп взрослого человека – двое, и, раскачивая за руки и за ноги, швыряли в эти пропасти. А внизу находились уже сотни «кулаков» с их детьми. Когда чудовищные ямы были заполнены доверху, их выравнивали, присыпая песком, землей или снегом. Однако, как я уже сказала, тогда мне все это было не известно. Но для девочки-подростка и ее обессилившей матери этого было больше чем достаточно.

У мамы кроме мены была еще одна дочь – Раенька. Ее судьба сложилась следующим образом: по приезду в лагеря девочку забрали в детский дом, находившийся в городе Красновишере. Мама поняла, что там ребенку будет лучше, так как паек, предназначенный для него в детдоме, не даст умереть от голода. Мать попыталась устроить в детдом остальных своих детей (меня и еще двух моих братьев) однако ей ответили отказом. Дело в том, что дома эти предназначались только для младенцев. И задачей органов власти являлось то, чтобы малютки забыли своих родителей. Кроме того – подрастающие «патриоты» — надежное подпорье советскому государству. Мать неоднократно после этого пыталась отыскать свою дочурку – безрезультатно. Из одного детдома шла в другой, третий – все тщетно. Так и не удалось ей отыскать дочь.

Из лагерей нам с мамой удалось уйти. Шли месяцами, если конкретней; с ноября по март, добирались к родному хутору. Чудом удавалось спасаться от патрулей. В 1934 г. меня оформили в 1 класс. Получила неполное среднее образование. После окончания восьмого класса поступила в политпросветительскую школу при библиотечном техникуме. Однако долго учится не пришлось – началась война…»

Руденко Таїсія Родіонівна, 1920 р. н.

(записала студентка НаУКМА Ганна Воробйова. ФСГН-1, гр.1)

“Народилася 20. 01. 1920 р. в с. Добропілля Добропільського р-ну (область не вказана – Ю. М.). під час голоду була в с. Гришино того ж району. Тоді навчалася у 5 класі. Був колгосп…

Урожай 1932 р. був середній, але до людей він не дійшов.Померло тоді дуже багато людей, але їхніх імен вже не пам2ятає. Виживали складно, їли всілякий непотріб, або наповнити живіт. Багато хто з односельців йшов кудись просити хліб, але не повертався, бо всі були дуже слабкі й хворі.”

 

Решетнiкова Прасковія Захарівна, 1901 р. н.

(записала студ. НаУКМА Ганна Савич,ФСГР-1, гр.5)

«Я жила у селi Тернова Яланського р- ну Саратовської (нинi -Волгоградської областi), саме на кордонi з Воронезькою областю. Село знаходилось з 10 км. вiд району. Мало воно церкву i школу, неподалiк проходила залiзниця. В селi було багато дворiв. СОЗiв, артiлей та МТСів не було. До колективiзацiї жили одноосiбно, кожен обробляв свою частку землi. Крамницi своєї не мали, ходили в райцентр Ялань. Всіх, хто мали воли чи конi, розкуркулили, повивозили в Архангельськ. Кого судили, кого i без суду вивезли. Саме розкуркулювання почалось, коли з’явились колгоспи, це сталось приблизно у 1929 роцi. Про агiтацiю до колгоспу Праскoвія Захарiвна розповiла, що приходили вночi пiд вiкна i кричали: «Тiтко, ану вставай на штурм». Мусили йти. А там – давай

рубль i можеш iти. То хлiб вiдсипай, то худобу здавай. Вони

вiдвели до колгоспу корiвку, теличку залишили. Розраховувались з

людьми паличками – трудоднями. Перший рiк дали гарного хлiбця, далi два роки – по триста грам (це нiщо, робити на них багато треба було).

Голод почався чи у 31- му чи у 32- му роцi, восени, пiсля жнив.

Урожай був непоганий, але ж вiдбирали все у людей. Залишали лише по 3-5 пудiв хлiба. Про винних тодi не думали. Сталiнa не знали. Але в голову приходили думки: “Хлiба на току повно, а ми з голоду дохнемо. Напевно якесь вредiтельство”. Влада нiякого пояснення не давала. За те, що позбираєш зерно на дорозi, давали п’ять рокiв. На токах хлiб охороняли. Не знає Прасковiя Захарiвна , скiльки людей тодi загинуло, але пам’ятає, що йшли по вулицi й падали люди мертвими. В родинi Параски померла материна сестра з голоду, iншi пухли, але витримали. Як вижили? Тримали корову, тому молоко рятувало. Їли перекоти – поле. Люди вживали лободу, але вiд неї пухли. Рятував колгосп. Один раз на день їм давали їсти. Варили овес або затiрку житню. Три роки голод лютував. Люди

виїжджали в iншi села, у мiста, шукаючи порятунку, але назад не поверталися. Страшний був голод. Навiть людей почали їсти».

Шеховцова Нила Миколаївна, 1920 р. н.

Народилася 25.02.1920 р. в с. Зиборово Курської обл. ( у 23 км. від Курська). Скінчила 7 класів і курси бухгалтерів.

“Село, в котром застала меня зима 1933 г., было мое родное. Хат в селе было много, была церковь….Зимой уже была голодовка, потому что весной уже нечего было есть. Весной мы ходили на поле, перекапывали землю и если находили старую мороженую картошку, то выкапывали ее и делали оладьи. Рвали траву и обдирали молодые листья с липы, готовили суп из какой-то травы…Никаких норм сдачи продукции не было. Продукты у нас все вывезли. Это считалась продразверстка. Наших продуктов наверное и на норму не хватило бы. Остался мешочек с крупой, мама на него села, плакала и давала и то ее столкнули и забрали. Сосед у нас был богатый, хлеб был закопан. Работники железными прутами проштрыкивали землю и нашли мешки зерна, все забрали. Земля у нас была, обрабатывал ее папа, была лошадь, корова, благодаря ей мы выжили, она давала молоко. Переселенцев у нас не было, кто же в такое бедное село будет идти? Потом папа отвез меня к дяде (маминому брату). Он был главным редактором районной газеты «Без межи». Их очень хорошо снабжали продуктами. Меня туда отдали, чтобы я не умерла с голоду. Меня посылали за продуктами в магазин закрытого типа недалеко от дома. Жили мы недалеко от станции. На станции лежали трупы. В магазине я покупала сыр голландский, мясо, масло. Меня тетя посылала, чтобы их меньше видели в закрытых магазинах. У дяди были большие запасы продуктов. Когда отец меня привез, дядя дал ему много продуктов, чтобы остальные дети не умерли.

Привезли меня весной 1934 г. и мы выехали в Полтаву всей семьей. Папа работал на металзаводе в Полтаве. Потом ушел работать в школу ВПШ, помогал на кухне, ему давали остатки. Это помогло нам выжить. Потом получал паек. Мама работала на стройке и благодаря этому тоже выжили первое время…

Возле Полтавы я ездила в село 12 км. от станции Кочубеевка к одной хозяйке. Она поведала, что в 1933 г. все это село вымерло, голодные люди были не в состоянии далеко ходить – станция и ближайшее село были далеко. Так все и вымерли…Папа часто говорил: «Заходишь в дом, а там все умерли: двое детей и мать. А муж уехал на заработки и не вернулся». В России голодали больше, потому что все ехали на Украину».

Тарасенко (Король) Ніна Василівна, 1931 р. н.

(записала у березні 2004 р. зі слів своєї бабусі студентка І курсу НАУКМА Олена Тарасенко, ФПвН, гр. 3)

«Ніна Василівна Тарасенко народилася 31. 07. 1931 р. в с. Красилівка Чернігівської області, в селянській сім’ї. Там же вона живе й зараз. Про події голодомору 1932-1933 рр. знає із слів своєї покійної матері.

Батько Н. В. – Василь Омелянович Король, народився у 1903 р. в тому ж селі. Мати – Олександра Петрівна Дзюба, народилася у 1902 р. в с. Стрільники в селянській сім’ї. Після одруження родина поселилася в Красилівці. Крім батьків було в сім’ї чотири сина, три дочки й чотири невістки. Красилівка була великим селом (500 хат), школа, церква.

У 1929 р. організувався колгосп “Прапор комуни” (голова –нетутешній, Ілля Данильчеменко) і “Третій Вирішальний” (голова – Сергій Байло). Батьки, як і багато інших людей, пішли в колгосп добровільно. Хто не пішов добровільно, того почали розкуркулювати й висилати в Сибір. Це були люди трохи багатші за інших. Багатими вважалися ті, хто мав криту залізом хату, пару коней, пару корів, 5 свиней, 5 овець.

У 1933 р. був урожай, але ходили “активісти” і все забирали. Люди ховали їжу, де могли, навіть опускали мішки з борошном у криницю, але “активісти” й там знаходили. Були навіть такі “активісти”, котрі шукаючи, заглядали у піч. І якщо в горщиках була якась зварена їжа, то її забирали разом з горщиком. Сім’ю Н. В. обминув голод. Батько працював тоді секретарем сільради, потім бухгалтером у колгоспі. Мати теж працювала в колгоспі. Сусідська ж сім’я померла від голоду, вижила тільки одна дитина, бо була на нашому утриманні. Мати Н. В. казала, що у 1933 р. померло дуже багато людей, було навіть людоїдство.

У 1943 р. батька призвали в армію і він не повернувся з війни.

У 1946-1947 рр. ми пережили великий голод. Їли кропиву та брагу. За брагою ходили в с. Миколаївка, яке знаходилось за 12 км. там був спиртзавод, брагу возили візком, а у кого була корова, то у візок запрягали корову. Цю брагу діставали з ями, в якій були жуки, черв’яки та жаби. У цій ямі, набираючи брагу, багато людей давилося, але вистачало всім”.

Сиротенко Пелагея Омелянівна, 1914 р. н.

(записав на початку 2004 р. слухач ДДН НАУКМА Д. Зима)

“Я, Сиротенко Пелагея Омелянівна, 1914 р. н., народилася в с. Вільшана (суч. Ічнянського р-ну Чернігівської обл.).

1932-1933 роки – це були надзвичайно страшні роки в моєму житті. Я й досі не можу повірити, що таке могло статися. Тоді мені було близько 18 років…

На той час майже всі працювали у колгоспах: від малого до великого. Жінки отримували платню – одну копійку за повний робочий день, а чоловіки трішки більше. Виплата проводилась в кінці року, тобто після жнив, але грошей не видавали, а платили продукцією, як в народі говорили “натурою”.

Колгоспи повинні були щорічно здавати поставку державі (обов’язковий мінімум), який все зростав і зростав. Дійшло до того, що зерна взагалі не стало, бо все забрала держава, а тому люди залишились без зарплатні, яку вони чесно заробили. До того ж створювалися комісії за участю дільничого, які забирали все (зерно, посівне зерно, майно, домашню худобу). Забирали добровільно або силою. Люди залишалися без їжі. В крамницях нічого вільно не продавалося. Ось тоді й почався голодомор…

Найважчим періодом року були зима й весна, коли навіть природа не давала нічого їстівного, було й дуже холодно. Частина селян, розуміючи, що загине від голоду, почала втікати в міста, але створювалися військові загони, які затримували їх, але декому вдалося перебратися в місто. Тоді заборонялось казати що-небудь проти Сталіна, “батька народу”. За це могли вбити або посадити в тюрму.

Тоді люди їли клей на деревах, цвіт акації, гнилу картоплю, яка залишалася в кагатах; підлітки їли яйця птахів, жучків, дрібних тваринок, а коли наливалося зерно, то ховалися у збіжжя і випивали молочко з колосків. За це дуже жорстоко карали. Коли піймають, то можуть так побити, що й не виживеш. Їли також і траву, а вірніше троземльцю – біленька серцевина, яка має присмак цукру.

В селі стояла цілковита тиша, крім каркання сорок та ворон. Не було чути ні собак, ні котів, ні домашніх тварин, ні людей. Складалось враження, що все померло, навіть люди. У нас серед ночі вкрали собаку. Він був дуже добрий, його любила вся наша сім’я. Його напевно з’їли інші люди, бо він сам не міг кудись подітися. Ми звичайно сиділи тоді вдома, бо коли б ми вийшли, то могли б і не повернутися, нас би просто з’їли. Таких випадків було дуже багато. Діти зникали на очах.

В нашій сім’ї сильного голоду не було, хоча сім’я складалася з семи душ. Вижили за рахунок батькової роботи, який в колгоспі займав посаду заступника фінансового відділу. Батько щодня приносив буханку хліба, а мати ділила всім порівну. Ось так ми й протрималися. Наша сім’я пережила цей голодомор, але здоров’я було вже підірване.

Люди починали пухнути з голоду. Пухли з ніг до пояса, а тоді вже і все тіло пухло. Ноги ставали як колоди. Коли вже людина опухла, то врятувати її було дуже важко. Більшість помирали. Повимирали наші сусіди, а їхні хати довгий час залишалися порожніми. Виживали ті, хто ходив до колгоспу на роботу, але й серед них була смерть. Пам’ятаю, як понад яром проходила маленька дівчинка. Від голоду вона аж опухла і ледь-ледь переставляла ноги. Раптом вона померла і впала в той яр, де її згодом з’їли ворони.

По селу валялося багато померлих. Їх ніхто не ховав, а якщо й ховали, то в одну яму і дуже глибоку, таку, що й ноги та руки виглядали з-під землі. Вороння розтягувало трупи, які лежали на землі. Були й випадки людоїдства. Їли померлих, були й такі, що вбивали людей. За це ніхто не карав, бо не було кому. В жаркий період стояв жахливий сморід гнилого м’яса, який тягнувся від трупів. Вони розкладалися просто на очах, через це почали поширюватись різні хвороби.

Під час голоду людину ніщо не цікавило, крім їжі. Сім’я, діти, совість – все це відходило на друге місце. Діти йшли з дому і не поверталися. Вони або повмирали, або їх з’їли інші люди. Смерть лютувала кругом, бігла як змія по селу.”

Стельмах (Горова) Надія Никифорівна, 1923 р. н.

(записала на початку 2004 р. студентка НАУКМА К.В. Єгорушкіна, ФГН-1, гр. 3)

“ Н. Н. Стельмах (Горова) народилася у 1923 р. на х. Лідіно (суч. Новобасанського р-ну Чернігівській області), там же й пережила голодомор. У 1966 р. переїхала до м. Бровари Київської обл., де й проживає понині. Закінчила школу на хуторі, потім Майнівський зоотехнічний технікум, отримала спеціальність: зоотехнік. Але невдовзі почалася війна і Н. Н. за спеціальністю не працювала.

Родина: батько – Горовий Никифор Михайлович, мати – Горова Анастасія Василівна, старший (на 3 роки) брат – Микола.

Колективізація на хуторі почалася десь 1931 р. місцеві жителі чинили їй значний опір. Непокірних висилали, наприклад із сусідів Н. Н. – родини Левченків, Герменів. Деякі з них повертались, але більшість – ні. Сусід Петро Деревинський був оголошений “куркулем”, у нього все забрали й вислали з хутора, а хату продали ( в сусідніх селах та хуторах люди дуже повимирали і одиниці, що лишились, переселились до їхнього хутора – їм продавали “звільнені” будинки). Була церква в с. Веприк. Дітей, які до неї ходили відстежували. Церкву невдовзі перетворили в амбар для продовольства (вивізши звідти все коштовне), а потім взагалі знищили. Так само знищили церкви і в інших церквах. Через дорогу від церкви побудували клуб.

Батько Н. Н. дуже противився вступові до колгоспу, одна діти були малі і врешті він мусив погодитися. У родини відібрали корову, лошицю, свиню. Під час голодомору приходили слідчі, які штурхали в землю залізними ціпками, шукали зерно та інші припаси. Н.Н. згадує, що забирали навіть одежу її матері, подушки, лави з решітками, останню квасолю… Припаси, які відбиралися в людей, звозили на так само відібраних возах до амбарів і там тримали. Відбирали “бригадами”. В кінці вулиці була будка з міліціонером, що навідувався до людей час від часу, щоб бува в когось чого не лишилося. Той “слідчий” був їхнім сусідом, його звали Федір Комишний. Люди в хуторі не дуже його звинувачували, казали, що його примусили це робити. Хоча “слідчий” щоразу приходив до людей з гвинтівкою за плечем і відбирав усе дочиста. Ще один сусід Герасим Канюка працював у м. Сухині “великим начальником”, відбирав там у людей все, в т.ч. одяг (вишиті сорочки, спідниці, лантухи), в цей одяг потім вбиралася його дружина, хизуючись перед голодними сусідами.

Головою колгоспу був тоді Карпо Янок на прізвисько Бурда. У колгоспі працювали навіть маленькі діти: пасли худобу за 200 гр. хліба на день; батьки працювали в колгоспі дуже тяжко: за 1 га вишаруваних буряків давали 200 гр. хліба. Через деякий час до хліва родини Н. Н. пригнали 10 колгоспних телят, то було, де тримати. Усі хуторяни гуртом сіяли й збирали врожай з колгоспної землі.

У 1932 –1933 рр. ніякої посухи не було. Була навесні сильна повідь. Аж лелеки звивали гнізда на воді і люди їздили на човнах збирати їхні яйця. Врожай був нормальний, а голод спричинений колективізацією і масовим відбиранням хліба у людей. Багато людей їздили тоді в інші міста та села по хліб або на заробітки, міняти одяг на хліб. Батько Н. Н. теж покинув хутір у 1933 р. і поїхав до Дніпропетровська. Робота там була важкою, робітники носили якісь “мотки” дротів, а заробітки були малими. Невдовзі батько повернувся. Часто люди їздили до Києва або в інші міста, наприклад сусіднього міста Томаківки (там казали людям жилося трохи легше), по хліб. Сусіди-підлітки (приблизно по 10 років) Василь та Ольга Стельмахи теж поїхали в Київ за хлібом. Велика кількість хуторів, що знаходилися поблизу х. Лідіно, просто повимирали. Це – хутори Ольгин, Легенщина та ін.

Навіть під час голодомору деякі діти ходили до хутірської школи. Н.Н. згадує, як мати давала їй з собою в школу малесеньку пляшечку олії і шматочок хліба. Так і вчилися…Від голоду діти були тоді дуже “сухенькі”. Картоплі не було, варили супи з білої моркви, “пило” з борошна (що давали на трудодні), пекли “каралі” з бурякового зерна. У сусідньому хуторі зробили молочарню, куди люди зносили молоко: там його переганяли, а сироватку повертали назад. На тій сироватці люди готували їжу. Чимало людей померло від голоду (родини Конаневичів, Силенків, Галаїв, Миселів). Помирали в основному навесні 1933 р., коли стали відбирати продовольчі припаси ще з більшою жорстокістю. Багато померло вже коли був новий врожай, бо люди були виснаженими, особливо діти. Так померла бабуся Н. Н. “Велике кладовище зробили в нас в посьолку, в уголочку. Трун не робили: ховали в простинях, кладучи людей в ями один коло одного…З часом нікому було вже й тих ям копать…Нема чим було й пом’янути померлих родичів…Пам’ятаю, як сусіди для того зарізали коняку. Батьки хотіли і нам, дітям, принести конини, але вирішили, що краще вже вони добудуть для нас хліба…” Був і випадок людоїдства. Батько майбутнього чоловіка Н. Н. – Федір Стельмах поїхав на роботу і не повернувся. Його зарізав однохуторянин на прізвисько Ньошок і продав на м’ясо. Чули, що по інших хуторах їли дітей…

 

РФ

Рогозіна Євдокія Максимівна, 1924 р. н.

(записала студентка І курсу НАУКМА Крахмальова Катерина Олексіївна,ФПвН-1).

«Я, Рогозіна Євдокія Максимівна, народилась у с. Мужиче колишнього Богучарського уїзду Воронізької губернії 14 березня 1924 р. Там же й жила під час голоду. У нас була велика родина, хоча з восьми дітей залишилось через високу дитячу смертність лише троє: я і молодші брати. Батьки належали, мабуть, до селян – середняків. Адже з господарства ми тримали чотирьох коней, три корови і з сотню курей, проте не мали батраків. В селі було десь триста хат: бідніші з крейдяними стінами (поблизу знаходились крейдяні гори) і з солом`яними стріхами, а наша – зрублена з дерева, у два поверхи, вкрита залізом. Спочатку діти вчились при церкві й українською мовою, а вже після 1932 р. відкрили російську школу. Колись серед села височіла велика церква, яку у двадцятих роках за московським наказом розвалили,зробивши склад для зерна, а у п`ятдесятому відкрили там клуб на чотири сотні місць. А в сусідньому с. Толучеєво (в нас його називали Безбожник) церкву показово підірвали, навіть начальство на літаку для мітингу прилетіло.

Колективізація. В людей позабирали коней у колективну власність, і коли обробляти землю самим стало нічим, вони з неохотою прийшли в колгосп. Конфісковували й землю, але за нової політики переділили і роздали назад по 10 гектарів. У колгоспному господарстві ми працювали весь рік без вихідних, крім зими. За це отримували галочки за трудодні. В кінці врожай ділився: на державний податок, худобі, на посів, на прокорм міщанам і решта розповсюджувалась між робітниками залежно від кількості трудоднів. Як правило за день давали по триста грамів зерна, а одного разу аж кілограм. Всю першу половину тридцятих стояла посуха, тому зерно запасене на посів забирали. Система колгоспів ще була недієвою, а самі люди вже виростити нічого не могли. Приїжджали з сільради пару чоловік з гвинтівками, робили опис всього, що бачили в хаті, а потім забирали на склади і в місто. В мене взяли кожушок і шкіряні чобітки. А скоро в них ходила дівчинка сусідки, а я бігала до школи боса. Конфіскували дубову скриню, віденські стільці. Далі організували аукціон і все попродали. У нашому будинку залишили одну кімнату для всієї родини, решту зайняли конюхи та інші робітники, а господарське подвір`я пристосували під колгоспні стайні. Через два тижні нам сказали, що розкуркулили помилково, бо батраків ми не експлуатували, все майно самі працею нажили і підтримували більшовиків і червону армію, але нічого нам не повернули. Принаймні залишали корову, тому село змогло пережити голод. А він був аж до тридцять шостого року, а десь у тридцять дев`ятому ми вперше наїлись!

А до того споживали в їжу все, що можна було: лободу, картопляні лушпайки. Коли я поверталась зі школи мати загадувала мені товкти в ступці середину кукурудзяних качанів на борошно, з якого потім випікався хліб. І голод був всюди, бо інколи через село проходили біженці і просили що-небудь їстівне. На запитання: “Звідки ви?”, вони відповідали: ”З Харкова, з Сум…”.

Дзюбишин Яків Антонович, 1914 р. н.

(записала у березні 2004 р. студентка І курсу НАУКМА Галина Мельник, ФПВН – 1)

“Я, Яків Антонович Дзюбишин, народився у 1914 р. в с. Вчорайше (суч. Ружинський р-н Житомирської обл.), зараз проживаю у Києві.

Під час голоду я перебував в селах Вчорайше, Михайлівка (на Київщині) і у Києві.

Колективізація.

Добровільної колективізації не було. У нашому селі Вчорайшому організували перший в Бердичівській окрузі колгосп – у 1924 р. До цього найкращі хазяї організували у 1923 р. добровільний колгосп “Нове життя”. Організатор – Мефодій Степановч Лялюшко. Об’єдналося 10 чоловік на добровільних засадах. Лінивих не брали.

Спільним коштом купили трактор “Фордзон” (США), іншу техніку. Всі прибутки ділили порівну. У 1928 р. у наш колгосп районні начальники почали заганяти людей насильно. Неколгоспників обкладали високим податком, примусово відбирали у них корів і коней. Село розділили на бідняків (товариство “комнезамів”) і “кулаків”. “Комнезамів” настроювали проти “кулаків”, що ті нібито йдуть проти радянської влади. “Комнезами” підписувалися за виселення “кулаків” у Сибір. Двоє “комнезамів” написали на батька мого друга Юхима Бриля, що він агітував проти займу (державні облігації, які треба було купляти). Його заарештували й дали 10 років, вислали, в засланні він і помер. Чим більше в селі було репресованих, тим кращі були покажчики в районі: йде боротьбі з куркульством. Репресували й брата мого діда Прокопа Дзюбишина, бо він не пішов у колгосп, бо працею нажив багатство. Прокіп побудував клуню, хату й хлів – це вже було підставою для визнання його “куркулем”. Його і його сина забрали в Сибір.

Ще у 1912 р. у вчорайшому було збудовано церкву (потім там зробили клуб). Радянська влада всіляко перешкоджала священикам: обкладала високими податками, викликала в міліцію, нібито за антирадянську агітацію, тому священики втікали. Зрештою з церкви зняли дзвони й закрили її. Це було в період колективізації. Мій дід Якум Дзюбишин був останнім церковним старостою. Коли церкву закрили, перед Великоднем до нього прийшли односельці й попросили провести службу. Увечері всі зібралися в хаті діда Якума, завісили вікна й цілу ніч молилися. Вранці в неділю всі розійшлися. А через три дні діда викликали в райвиконком. Заходить дід до якогось чиновника. Сіли, поговорили про се, про те. І тут чиновник питає: “діду, а ви знаєте, що таке Соловки?”- “Да. Знаю. Там знаменитий Соловецький монастир”. –“Ото діду, як будеш організовувати підпільну церкву, то поїдеш туди молитися”, сказав представник НКВД.

Голодомор.

Тоді підставою забирання хліба в українських селян було те, що Україна нібито не виконала плану хїлібопоставки…По селах почали збирати лишки хліба для держави, організовували бригади, які їздили по хатах. Якщо не було хліба, то шукали скрізь, копали ями, заглядали в горщики. Не думали про те, щоб залишити людям на зиму. Цим займалися підводи (2-3 “активісти”), їх називали “червона мітла”.

Здавали також картоплю. У нас була картопля і капуста. Ми з братом викопали у сінях яму і туди її сховали, бо на вулиці вкрали б. Завдяки цим харчам ми й пережили голод. У Вчорайшому повальних смертей не було, а в с. Лебединці вмерло 50% жителів. Я саме в той час учився в київському автодорожному технікумі і приїжджав додому за харчами. Якось увечері ми з другом йшли селом, вже було пізно, а в одній хаті яскраво горіло світло. Ми підійшли до вікна й заглянули. На долівці сиділа вся сім’я і їла дохлого коня, якого вони десь знайшли. Ця сім’я не пережила голодомор.

У січні 1933 р. в Політехнічному інституті Жовтневий райком комсомолу організував курси трактористів для посилки в село на посівну. Я закінчив ці курси і мене призначили бригадиром (бригада –10 чол.) в с. Михайлівку Тетіївського р-ну Київської обл. Я спитав представника райкому, чому на посівну треба нас посилати, хіба на селі нема трактористів? Представник сказав, що вони некваліфіковані. В Михайлівці з чотирьох тракторів працював лише один. Жінці – агроному я задав те ж питання, що й представнику райкому. Вона відповіла, що трактористи настільки ослабли від голоду, що в них нема сили завести трактор. У присланій бригаді вони працюватимуть прицепщиками. Нас розселили по хатах. У хаті, в яку мене поселили, жили баба й внук (років 4-5). Він був опухлий від голоду, не вставав. У цієї баби померли від голоду чоловік, син, невістка і ще одна внучка. Баба ходить на город копати торішнє коріння і бур’ян й варить у печі.

У селів нема ні однієї тварини, ні собаки, ні кота. Є підвода (4 чол.), яка кожен день вивозить мертвих і скидає в яму. Я з собою привіз 4 буханки хліба (в Києві в цей час почали продавати комерційний хліб, за яким стояли черги з чотирьох годин ночі). Весь хліб я віддавав дитині потрошку – і через тиждень вона почала ходити. Нашу бригаду годували капустою, чечевицею і 500-600 гр. хліба кукурудзяного на день. Помиї не виливали, а випивали..

У Тетієві – МТС, на яку постійно треба було їздити, бо весь день ламалися неякісно виготовлені вкладиші у тракторі. Трактори працювали у три зміни (цілодобово). При МТС був політвідділ, начальник – 25-тисячник з Москви. На станції білети не дають без дозволу начальника політвідділу, щоб ніхто не виїхав з села. Якось мене вночі викликали до трактора, я йшов полем і раптом мій погляд впав на рів, яким обкопують посадку. А там – мертва жінка з дитиною на грудях. Придивився, а дитина ще жива. Я зразу ж пішов до жінки-агронома і кажу, що треба ж якось врятувати дитину. А вона каже: “По селу їздить підвода й підбирає мертвих, люди пухнуть з голоду. Куди ж цю дитину забирати, як її все одно нічим годувати?”.

У Києві не було повального голоду, хоч вранці можна було побачити мертвих на вулицях, яких потім підбирала спеціальна міліція. На базарах продавали фальшиві продукти з домішками неїстівних речовин. У квітні з’явився комерційний хліб – і це врятувало Київ. По картці давали 300 грам кукурудзяного хліба, а робочим – більше. Ми, студенти, зразу з-за парти встати не могли, бо в очах йшли темні кола й голови крутилися”.

 

ДОДАТКИ:

Уривки з творів учнів шкіл Томашпільського та Могшилів-Подільського районів Вінницької області

І

Учня 9 класу Марківської СЗШ 1-І пст Томашпільського р-ну Ющишина Віталія

“Отримавши завдання написати твір, я навіть не підозрював, що це буде так страшно… Вилучивши вільну днину, вирішив зайнятися дослідницькою діяльністю…

Стукаю у віконечко. На порозі з’являється старенька сива бабуся.

- Доброго дня, бабусю! – чемненько вітаюся.

- Дай, Боже, здоровлячка, – стиха відповідає сивенька. – Що тобі, дитинко, треба у мене?

- Мене до вас прислали зі школи. Розкажіть мені про розкуркулення, голод… Обличчя і погляд у бабусі раптово змінилися. Очі стали сумні, заблищали, злегка затремтіло підборіддя. Сухими, почорнілими від важкої праці руками почала перебирати тороки на кінцях хустки.

- Стара я вже, сину. Не пам’ятаю, як і звати мене. А не те, що згадувати “як баба дівкою була”. Вибачай, сину. Стара.

Вона повернулась і швидко, так само як і з’явилася, зникла в сінях. Я розгубився. Подивившись на зачинені двері, попрямував до воріт. У цей день я стукав не в одні двері, але скрізь мене чекали схожі відповіді:

- Давно те було.

- Не пам’ятаю.

- Старий я вже таке згадувати.

- Хворію…

Майже втративши надію, я згадав, як на уроках учителька розповідала нам про цікаві історії з життя бабусі Ніни… Бабуся Ніна підійшла до воріт і запитала, що мені потрібно. У кількох словах змалював мету свого візиту. Бабця моя завмерла, довго дивилася кудись далеко, напевне, вдивлялася у давно минулі роки. Згадувала те. що воліла б назавжди викреслити зі свого життя. Врешті глипнула на мене і промовила:

- Ну що, підемо до хати. Розмова буде довга, а надворі мороз…

Слухаючи односельчанку Моголовчук Ніну Гнатівну, я дивувався людській гідності, жорстокості, любові, ненависті, ніжності, черствості.

Криваві події 30-х років XX століття не обминули мого села. Постукались вони чи не в кожну оселю. Першими почули їхні удари Грицик, Патлатюк, Балакир, Ксьонз (прізвисько), Марія Максимівна. Так звані багачі, куркулі. Хлібороби з діда-прадіда, справжні господарі землі стали ворогами народу….Подивіться на цих куркулів. Звичайні сільські чоловіки. Чорні, жилаві, порепані від непосильної праці руки. Чорна сорочка. Це куркуль? Куркуль, що білий хліб їсть лише на Різдво та Великдень? Куркуль, що на добу спить чотири години? Спитайте дітей куркуля, коли вони востаннє їли медові пряники? Спитайте жінку куркуля, коли востаннє вона одягала намисто?…

- Подивися у вікно, сину, – стиха мовила моя співрозмовниця. За вікном я побачив купу сміття. Ще донедавна там стояла хатина під соломою. Вона, як спомин минулого, тяглася до сонця, до життя. Багато років тому життя у тій хатині погасили більшовики. І зовсім недавно життя самої хатини погасила "хазяйська" рука сусіда, який мріяв у куркульській хаті знайти золото.

- У тій хаті, – продовжувала бабуся Ніна, – жила сім’я. Справжнього прізвища та імен господарів я не пам’ятаю. А по вуличному називали їх Ксьонзи. Жили вони заможно. Та й чому не жити? Працювали від зорі до зорі.. І все в них було гарно. І пара коней, і корова, і бики, і свині, і кози, вівці, птиця, кілька шнурів поля. Все доглянуте, вчасно нагодоване. Хто це все робив9 Наймити? Ні! Куркуль! Гарне мали господарство. Мали толк з нього. Щороку якусь живність вивозили на торг. За товар брали і гроші, і золото. Щонеділі стару можна було побачити у Вапнярці, куди не кіньми їхала, а йшла пішки. Торгувала сиром, молоком, сметаною. Отже, багатству було звідкіля взятися. Гарно жили вони. Стара не цуралася допомагати чоловікові у господарстві, а він не соромився жінці хліб виробити, корову подоїти, вареник зліпити. Завжди все робили вдвох.

Але було у них одне з найтяжчих лих людських: сім’я не мала дітей. Тому де не побачать дитину, обдарують усім, що є в кишені. А в неділю чи свято то і в хату закликали.

По сусідству з ними жила багатодітна сім’я Сніцара. Дітей було шестеро. Найстарший Іван був уже хлопцем не першої молодості. Одного разу, повертаючись із Ксьонзом з поля, зізнався, що має дівчину, але не одружується тому, що нема куди привести Антоніму. Того вечора Ксьонзи довго не лягали спати. А вранці пішли до старого Сніцара і попросили, щоб ті віддали їм Івана за названого сина. Самі зробили весілля і ввели у свою хату молоду невістку. Сім’я стала повноцінною. За деякий час у молодих з’явилася донечка, яка Ксьонзів називала дідом і бабою. Старі мої не тямилися від щастя. Що могло їх засмутити? Тепла хата, турботливі діти, які доглянуть і поховають. Що ще потрібно людині на старості літ? Але коли є бочка меду, завжди знайдеться ложка дьогтю.

Саме в цей час почалася колективізація….Постукали в двері до Ксьонзів пізно ввечері. Після голосної розмови господар зумів випровадити непроханих гостей за поріг. Але вранці їх найшло ціле подвір’я. Прийшли розкуркулювати! Ксьонз не хотів віддавати добро, але що він міг зробити один проти зграї. Він бачив, як багатьох односельців з малими дітьми залишили без нічого, забравши навіть ключі від хати.

От хоча б сусіда Яким позавчора з шістьма дітьми просив, щоб хоч хату лишили. А у Ксьонза у хаті ж онука. Вступився. Дивився, як на його батьківщині пораються нелюди: Катеринчук, Гутко, Василь Вергеліс (Кривий) та ін. Дивився і мовчав. Мовчав, щоб хоч в селі лишили. От Балакир вперся, то й поїхав аж до Сибіру. Або згадати Марію Максимову – пропала. Дивився, як добро грузили на вози. А грузити було що: зерно, картопля, скрині, худоба. Думав, дитині залишать дійну корову-забрали. Добро везли більш як на десятку возів. Коли останній віз виїжджав з подвір’я, перший був ген аж за Грициком. Як вгледів це старий Ксьонз, схопився за груди і останній зойк вирвався з його уст: “ох”. Те “ох” луною покотилося в серці старого. Попід руки ввели діда в хату, а на ранок він і преставився. Засумувала стара за дідом і за три дні померла. В останній день хотіла розповісти Івану про прихований скарб, та мову відняло. А добрий десяток золотих монет старі заховали в ковбишках дров, попередньо трошки їх надколовши. Та не судилося залишити названому синову добро. Так після Івана з Антонією ніхто в тій хаті не жив. Багато років стояла вона край села як німий свідок минулого…. Тепер я зрозумів, чому сивочолі бабусі і дідусі відводили погляд вбік, коли відмовляли мені в розповіді…

- Бабусю, – продовжував я. – Я звернув увагу на те, як ви назвали Василя Вергеліса Кривим. Чому ім’я цього чоловіка ви сказали з таким презирством?

- То не чоловік. То нелюд. Коли більшовики запанували в селі, Василь вирішив вислужитися. Хоч був з багатої сім’ї, та перейшов до голоти. Ходив по селі, мов собака. Нишпорив, винюхував, доносив. Коли його рідний батько не здав зерна, він пригнав підводу до воріт, вивів батька з хати, і повіз куркуля з села. Більше про його долю не чув ніхто.

Аза часів Великої Вітчизняної війни Василь знов при владі – поліцай. Скільки людей постраждало від його руки! Коли ж у 1943 році в село ввійшли партизани – зник. Та плач людей, прокльон батька впали на його голову, зразу ж після вивозу батька з села Василь зламав ногу. Через рік в криниці втопився його син. До сьогодні біля криниці стоїть хрест, який нагадує про Божу кару…

 

2

Учня 11 класу Хоньковецької СЗШІ-ІИ ст. Могилів-Подільського р-ну Побережника Олега

“На вулиці Зарічній тепер сумно і порожньо ..А людей скільки тут проживало, хата на хаті була, всі пагорби заселені. На рівному не дозволяли тоді будуватись, тому селились усі тут, біля річки. Дві бригади жінок на одній вулиці було. А дітлахів – не порахувати. ..3 однієї сторони річки – 68, з другої – 73. А зараз вас – четверо … Біля річки в усі пори року було людно: з усього села збігались діти влітку покупатись, в ліс по гриби сходити, а взимку – покататись на ковзанах.

- Діду Іване, а тут чому лише руїни, де поділись люди?

- У голод усі вимерли. З двадцяти шести хат нікого в живих не залишилось, цілий куток стерто з лиця землі. У цій хаті, говорили, сім’я померлу дитину в голод з’їла… А там Матейко жив. Розкуркулили його, до колгоспу не хотів вступати. Багато тоді людей зі своїх хат повиселяли, на Сибір відправили… Чоловіки з війни не повернулися… А ще репресії багатьох знищили, така важка доля спіткала їх.

- А тут, чому тут вже давно ніхто не живе?

- Тут, що не доля, то трагедія. Хіба бабка не розповідала тобі про тітку Горпину? Вирують спогади… А вночі сниться малим хлопчикам, що стоїть за річкою біля опустілої хати тітка Горпина. Мовчки, з докором дивиться на залишки хат. У тридцять третьому році в неї померло два сини і чоловік. З того часу вона часто носила людям їжу за своїх дітей-все боялась, щоб хоч на тому світі вони не пухли з голоду. Ще вдень між людьми, у важкій колгоспній праці забувала про все, а вночі важкі думки не давали заснути, страшне горе розпинало груди, рвало на шматки серце. Одна, як билинка, без захисту, без віри і надії на краще.

Ніхто не захистив, як надумали сусіди посунути свою межу в її город, коли вночі ходили попід хату, стукали у вікна, лазили по горищі, щоб залякати… Витримала, що могло бути страшніше за втрату сім’ї? Тоді придумали страшну кару. Написали донос.

Родом вона була з сусіднього села – Липчан. У цей час затримали на кордоні два односельчанина, що перевозили хустки з-за Дністра.

У Хоньківцях у Горпини не було родичів, тож вирішили скористатися моментом, написати донос, що займається жінка контрабандою. Уночі за нею прийшли. Вели, як зрадника народу, на очах усіх людей. Вона на хвилину спинилася біля хати сусідки Тетяни, щоб віддати мішечок зі своїми злиденними статками:

- Якщо повернусь, ще згодиться, а ні – хай залишиться вам…

Кілька місяців про неї у селі не було чутки. Потім жінка розповість сусідам, як знущались з неї на допитах. Били, кидаючи від одного вартового до іншого, як пір’їна літала по камері, поки не падала, втративши свідомість. Здається, це тривало вічність… Вистояла, бо не було за нею ніякої провини. Восени її вирішили відпустити. Не повірила очам своїм. З болем і німим докором дивилася на молодого лейтенанта:

- Кому я потрібна на зиму, хто поверне мені мої літа?

А ви у цих людей запитайте, вони знають, – відкривши шухляду свого стола, показав їй донос сусідів..

… А знаєш, чому ваша прабабуся, Васильєва Ганна Оникіївна, не може ходити? Вона теж у тюрмі сиділа, вже в сорок сьомому році. Голод після війни був, а дідові Колі було два з половиною роки. їсти не було що, і вночі вона пішла в поле назбирати колосків, що залишились на стерні після збору урожаю. Хтось із сусідів доніс, її забрали в тюрму. Ой, нелегко там було. Ноги її лещатами викручували, ламали під час допитів. А дід вдома залишився зі старою хворою бабусею, що вже не могла не те, що внука доглянути, а й сама себе. Ледве вижив…

Використано спогади жителів вулиці Зарічної с. Хоньковець Могилів-Подільського району Вінницької області :

1. Дідик Марії 1916 р. н.

2. Рафальської Марії 1927 р. н.

3. Кирилюк Тетяни Степанівни 1910 р. н.

4. Побережник Ганни Никифорівни 1917 р. н.

5. Побережника Івана Івановича 1937 р. н…”

3

Учня II класу Теплицької СЗШІ – ІП ст. № І Кравця Олександра

“…Обвиняется в том.., что проживал нелегально в запретной зоне, бродяжничал, группировал вокругсебя контрреволюционный кулацкий злемент, совместно с которым намечал список актова для террора, проводил активную антисоветскую деятельность, направленную на срьів мероприятий партии й соввласти …

Дмитренко Терентия Константиновича РАССТРЕЛЯТЬ”…

Вирок читав один із “трійки”. У голові в Терентія щось ніби гуло – давалися взнаки нічні допитування, слова не доходили до свідомості. Лише останнє, як постріл, вбило останню надію – надію на життя, на те, що побачить ще своїх дітей, своє село, батьків, свій край…А з глибини душі рвалось німе запитання: “За що?” Підкошувались ноги, несила було тримати обважніле тіло, на яке впав тягар важкої наруги, брехні. Хто і за що загубив його життя, знівечив долі його дітей? Лайка, грубий окрик ніби на мить привели до тями. Штурхан у плечі – і знову камера. Сну не було. Від страшної реальності намагався відірватися спогадами.

Найперше перед стривоженою уявою виникло рідне обійстя, квітучий сад, який разом з батьком садили. А мама радісно спостерігала за ними: ще одні чоловічі руки з’явилися в родині. Хлопчика лагідно називали Терешком. У метриці був записаний Терентієм. Ім’я – як горох у стиглому стручку: торкнешся – і чути найтонші звуки, які відгукуються прекрасною мелодією на тремтливих струнах хліборобської душі, як зерно у повностиглому колосі жнивної пори.

З давніх-давен їхній рід по праву вважався хліборобським і дуже працелюбним. З діда-прадіда Дмитренки самовіддано трудились біля землі і плуга. …За це й поважали їх у Кивачівці….Нахлинула жорстока хвиля колективізації. Розбій і грабунки покотилися селом. Те, що наживалося довгими роками, важкою працею, йшло прахом за одну мить. Мабуть, він комусь не вгодив, бо коли раніше в графі “соціальне походження” писав: з селян середняків, то хтось викреслив і вніс його до списків куркулів. Мав кілька гектарів землі, хлів, клуню, четверо коней, дві корови, маслоробню, молотарку з двигуном, драч, камінь для помелу зерна. Все це забрали, вмить все розграбували.

…Ошатне, поросле споришем обійстя враз перетворилось на купу мотлоху. Хтось зірвав ворота – і вони вмить зникли. Їм сказали збиратись до Сибіру. Із собою дозволили взяти лише особисті речі. Вони з Килиною несли на руках малолітніх дітей, тому й не могли взяти із собою навіть необхідне. Група міліціонерів везла їх на ст. Розкошівка, щоб звідти відправити до Сибіру. Коли заганяли в товарний вагон, мов худобу, один з міліціонерів змилувався, шепнув, щоб непомітно передали маленьку доньку дідусеві. Вона не витримала б такої далекої дороги та жахливих умов. Привезли їх в Архангельську область. Квітучі і родючі землі України змінились великими лісами, суворою природою півночі. До важкої праці Дмитренкам було не звикати, але такого каторжного труда годі було винести. Не передати словами, що їм довелося пережити в таборах Архангельської області. На кожному кроці чатувала смерть, голод, холод. Люди, мов мухи, вмирали від непосильної праці, важких умов життя. Та найбільше допікала чужина. Дрімучі ліси, суворий край, людський відчай…Мозок весь час пекла думка: “За що?” Нехай вже він мучиться, але за що страждають його діти? Чому так змарніла дружина? З раннього ранку до пізньої ночі вони впрягались у важку роботу, тягли непосильну лямку рабів.

Велика працелюбність Дмитренків, навіть на примусовій роботі, розтопила лід у душі начальника табору. Він змилувався і відпустив достроково додому Килину з дітьми. Терентій же залишився сам-на-сам із суворою дійсністю. Але серце раділо, що хоч дружина з дітьми повернулись додому. Мав надію невдовзі і сам поїхати за ними. Та не дочекались діти батька. Правду кажуть, що лихо саме не ходить, а горе за собою водить. За те, що не доніс на сусіда, який допомагав втікачам з табору, його засудили на п’ять років концтаборів.

Та світ не без добрих людей. 1 звідти вийшов достроково, завдяки великій працелюбності. Відбувши покарання, не мав права повернутися додому, до дітей. Дозволити працювати в Умані, Верхнячці без права навідатись навіть в рідне село. Це, мабуть, було найбільшим покаранням, найбільшим випробуванням.

Діти – найдорожче, що мав у житті. Та й стільки років розлуки. Підросли ж як! Скупі вісточки від них і про них доносили односельчани, яких зустрічав. Не втримався, вночі вирушив у дорогу. Тихенько крадучись, йшов городами до рідної хати, щоб побачити своїх синів і доньок. Ступив на подвір’я…Скрипнули тихенько двері. Рідні руки обняли за шию… Недовгою була зустріч. Просив дружину не будити сонних дітей. Як виросла найменша донечка, яку бачив ще малям! Стояв біля них, не міг надивитися. Не знав, що востаннє… А може, все-таки душа передчувала. Назад повертався також крадькома. Йшов манівцями, щоб нікого не зустріти. Та не так-то було. Мабуть, таки багато ще іуд на світі… Вранці, коли зайшов на пошту, щоб відправити грошовий переказ синові, який навчався, його заарештували. То були перші і останні відвідини Терентієм Дмитренком родини. А потім – вічність, невідомість. У ній загубився для батьків, дружини, дітей…На нього донесли односельчани, що було найбільш боляче. Вони брехнею, підлістю загубили невинну душу… Написали, що служив у Петлюри, займався контрреволюційною діяльністю, групував навкруг себе антирадянський елемент. Мав зв’язок з бандитами. Його судила “трійка”, як… “ 1-й категории антисоветского элемента”…

З архівних документів довідуємось: "Постановление тройки УНКВД по Винницкой обпасти от 21 августа 1937 года о расстреле Дмитренко Терентия Константиновича приведено в исполнение 31 августа 1937 года в 23 часа 55 м".

У розквіті сил обірвалось життя 42-річного хлібороба, батька п’яти дітей, за те, що навідався до своєї сім’ї….Ось так була знівечена людська доля…

4

 

Учениці 11 класу Вінницької СЗШ /-/// ст. №11 Биць Вікторії

“…У 1932 р., коли із двору одноосібника Івана Мотричука забрали все: і коня, і корову, і вівці, і свині, і кури, та ще й тернову хустину Домахи, яка ще від бабуні дісталася, не кажучи вже про два кожухи, шерстяні Іванові парубоцькі штани, бо на більше не спромігся – шестеро йому народила дружина, бідній жінці вдалося переконати песиголовців, що хоча б теличку залишили: діти ж все-таки…

А вони сиділи напівголі на снігу, як наполохані пташенята, викинуті з рідного гнізда, і здичавіло переляканими очима дивились, як дядько Ахтимон, на прізвисько Куций, що жив на тім краю села, тягнув із вікна шибку, смішно підв’язавшись маминою святковою зеленою спідницею, а “активісти” хвацько виносили з льоху картоплю, буряки, діжечку з капустою. Керував усім цим голова сільради і уповноважений, від якого тхнуло цибулею, перегаром і чимось чужим.

Коли все вщухло. Домасі, старшій сестрі Софії, що була вже одружена у сусіднім селі, вдалося вмовити Івана написати заяву до колгоспу: зима, куди з дітьми подінешся? А ще страшнішими були оті “білі ведмеді”, про яких так часто нагадували навіть сусіди.

Напровесні прийшли знову. Забрали Лиску. Не забули. У двері гупали ногами, хтось надривно кашляв, погрожував. Увалились і одразу ж до господаря:

-Відсипаєшся?! Грієшся?! Не нагрівся біля пожарища? Удар, другий…

Забрали третього дня. Повезли до Вінниці. Там став “ворогом народу” ; йому не Простили, що вперто не віддавав роками нажите добро до колгоспу, жив зі своєю Домахою в злагоді, дітей виростив працьовитих і чесних. А коли й пішов до колективу, щоб жити “добре і веселіше2, ходив похмурий, з опущеними очима додолу, ніби щось шукав загублене, дороге. Тому. коли хтось пустив “червоного півня” під стріху голови сільради (подейкували, що цієї ночі його дружина варила горілку, бо уповноважені часто тут столувалися), вибір випав на Івана Мотричука. Все тут збігалося: що з того, що робить як віл, а відлюдькуватий, мовчить більше, до чарки байдужий, коли ж з поля йде повз цвинтар, то так і ходять жовна, а блиск очей стає такий, що аж страшно.

Улітку 1943 року з усіх сіл, хто чим міг добирався до Вінниці, щоб упізнати рідне, близьке і по словянському звичаю відголосити над покійним. Домаха не пішла, бо ж казали: “В Сибири он. Без права переписки”. Та й сили вже були не ті. А ще боялася за сина Стаська, бо ж на фронті він, ворога б’є, а там, у Вінниці, фашисти.

Син не зміг захистити батька, бо захищав народ і владу, ворогом яких став його рідний тато. Та бойові нагороди, рани війни викарбували волю, роз’ятрили синове серце, і він пішов шукати правду, яка вмістилася на аркуші з гербовою печаткою: “17 серпня 1937 року розстріляно у Вінниці.” Це було у 80-х. Ще 5 карбованців додали воїну-інваліду до пенсії і кілька мішків зерна, як компенсацію. Глянув на все це син і сказав: “Оце вся і правда, і батькова кров”.

Р. S. Іван Мотричук. 1886 року народження. Українець. Колгоспник. Житель с. Жадани Іллінецького району Вінницької області. За вироком розстріляний 17 серпня 1937 року у м. Вінниці. Реабілітований посмертно. Мотричук Анастас Іванович – інвалід Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, житель м. Вінниці помер улітку 2001 р.

5

З твору учня 11 класу Калинівської СЗШ 1-111 ст. № 1 Братанюка Євгенія

“1929 рік увійшов в історію як " рік великого перелому ", почалася масова примусова колективізація. Здійснювали її комуністи, комсомольці жорстокими брутальними методами. У селі Черепашинці Калинівського р-ну зігнали людей на сільський сход. Коли голосували за колгосп, люди рук не підіймали ні “за”, ні “проти” – боялися. А в протоколі записали: “одноголосне”. І на підставі рішення сходу колгоспні активісти переорали поля, зруйнували межі, реквізували хліб у всіх селян. Кількох селян, що не могли змовчати, дивлячись на такі “порядки”, одразу заарештували.

А в с. Нова Гребля прибув представник з району і сказав: “Селяни, маєте дві дороги: або в колектив записуватися, або йти до верби вішатися”.

Ось така правда, що живе в багатьох родинах Калинівщини гірким спомином.

С. І. Заря, який проживав у с. Котюженці, згадує, що його з дружиною і трьома дітьми вигнали з хати, з подвір‘я забрали всю худобу У той день з села забрали ще сім сімей одноосібників, які не були занесені в списки колгоспників. Усім звеліли сідати на підводи і повезли в Калинівку. Узяти з собою дозволили лише те, що можна нести в руках. У Калинівці всіх посадили в товарні вагони, де були селяни з усієї України… Приїхали на Урал, поселилися в бараках, тяжко працювали на лісоповалі.

Для Феодосія Чурпія місцем покарання була Воркута. Важко згадувати старій чесній людині несправедливе покарання терміном на 10 довгих років. Нині йому дев‘яносто п‘ять, а пам‘ятає минуле так, ніби все було вчора.

У скорботі схиляють голови калинівчани на знак пам‘яті про померлих 1325 чоловік-жителів Калинівського району. Жахливі цифрі свідчать: повністю вимерли в селі Глинські сім‘ї Цвітка В. – 9 чоловік. Бурлаки Л. – 9, в селі Іванові – сім‘я Харчуків — 14, в селі Дружелюбівці – сім‘я Гилюка – 9, в Котюженцях, Сальнику, Заливанщині та інших селах району – скрізь пройшла страшна сила голодомору.

…Репресовані та свідки репресій у Калинівському р-ні згадують: “робота” із заарештованими йшла на “високому” рівні: залякування, побиття, фальсифікація протоколів допитів тощо. Часто, не маючи під час арешту ніяких компрометуючих матеріалів, слідчі діяли за принципом: головне – заарештувати, а за що – буде видно потім. В основному подобалась версія: “Є учасником диверсійно-шпигунської організації, яка пов‘язана з розвідувальними органами однієї іноземної держави.” Справи розглядалися без прокурора й адвоката, оскарженню чи помилуванню не підлягали. Під час слідства надзвичайно широко практикувались такі поняття “тероризм “, “диверсія”.

А далі… засуджених партіями відправляли на примусові роботи до північних районів СРСР з надзвичайно важкими, по суті, каторжними умовами праці.

А далі… ті, хто були необгрунтоване засуджені судами або піддані

репресіям позасудовими органами, в тому числі “двійками” , “трійками” , якщо ж вони, відбувши “кола апекла” на землі, залишались живими, довгі роки носили тавро “ворог народу”.

1 лише 17 квітня 1991 року Верховною Радою України було прийнято Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій”, за якими ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів.”

 

Хлібенюк (Ляхова) Лідія Іванівна, 1914 р. н.

(записала 24. 02. 2004 р. студентка НАУКМА Т. В. Мішуренко, ФГН-1, гр. 2)

Лідія Іванівна Хлібенюк (Ляхова) народилася у 1914 р. в с. Жеребкове, а під час голодомору жила з сім’ю в с. Мостове. Це було маленьке село, приблизно 50 хат.

Батько – Іван Іванович Ляхов. Мати померла ще до голодомору і сім’я жила з мачухою Василиною. Л.І. мала рідну сестру Марію (наймолодша) і зведених братів та сестер (старший брат Микола, другий – Іван і сестри Тося і Валя). Л.І. не має жодної освіти, хоча вчитися дуже хотіла. Не мала такої змоги, тому що працювала, не покладаючи рук. Ще коли Л.І. була маленькою, то її віддали до багачів, щоб вона пасла гуси. Багачів знало все село. Серед них були Ардани (в їхньому подвір’ї знаходилася школа) та Соглоби. Але пізніше їх як “куркулів” вислали на Соловки.

Від колективізації страждало дуже багато людей. У селян забирали все (у кого що було): корови, бики, коні, птиця і т.д. Селом ходила комісія (4-5 чоловіків) з щупами, якими обшуковували всю господу.

Сім’я Л.І. жила в землянці. Батько був об’їждчиком навколо полів, доглядав, щоб ніхто не зірвав жодного колоска, бо за зірваний колосок людей убивали. Незважаючи на свою посаду, він сам не мав права торкатися до колосків. Найважчим для людей було бачити добрий врожай того року, колоски були вище пояса.

Після колективізації почали створювати радгоспи та колгоспи. Л.І. дуже тяжко працювала і одного разу вона повернулася додому втомленою і скрутившись калачиком, заснула. Коли повернувся батько й побачив, що вона спить, дістав пряжку й побив так, що аж тіло потріскалося від ударів. Л.І. й досі не знає, за що батько її побив. Вона пішла тоді за хату й дуже розплакалась від болю. В цей час проходив сусіда Григорій Сиваченко, який побачив її побиту і забрав з собою. Він допоміг влаштуватися до радгоспу, який знаходився в сусідньому селі Суха балка. Там Л.І. стала пасти свиней (на неї накладали бронь). Радгосп був багатий, у ньому було все. Людям, які там працювали, давали 2 кг. хліба. Голова радгоспу навіть намагався забезпечувати робітників одягом.

Батько і не згадував про Л.І., вона чим могла, допомагала своїм братам і сестрам. Крала по жменьці зерна, прив’язувала до себе і приносила додому. Невдовзі її батько помер. Він зірвав гриб-морж, засмажив його і з’їв. Він розпух і того ж дня помер.

Л.І. перехворіла малярією. Люди, щоб вижити, рвали лободу, сікли її, готували кльоцики, але й це забирали. З боку держави не було ніякої допомоги. Селян доводили до такого стану , що батьки забивали своїх дітей, щоб прогодувати людським м’ясом інших. Випадки канібалізму зустрічалися часто. Сусіди Л.І. зарубали свою дитину й зварили в казанку. Внаслідок голодомору в селі залишилось дуже мало людей…”

 

 

Старинець С. П., 1913 р. н.

(записав 13. 03. 2004 р. студент І курсу НАУКМА О. Старинець, ФСНСТ-2)

“У нашому селі було створено у 1929 р. колгоспи “Червона зірка”, “ІІІ – й вирішальний”. Вступати до колгоспу не хотіли, заганяли людей примусово. Ці агітатори були не місцеві, євреї. Були у нас корова, кінь, 5 га землі, все забрали у колгосп.

У 1932 р. у нас забрали все зерно.. Почався голод. Під час голоду ми виживали як могли, їли сирі печериці, шпориш, лободу, кропиву, цвіт акації, жаб… Крали колоски на полях. По селу ходили опухлі люди, падали й помирали. Ховали без труни, в рядні, кидали в кагат. Були неодноразові випадки людоїдства, їли насамперед дітей. Один чоловік зарізав свого малолітнього сина. Сусіди побачили, пішли в сільраду і того чоловіка забрала міліція. Коли зайшли в цю хату, то побачили дитячу голову на припічку, посмалену, зварену печінку…”

Бугайова (Луценко) Дарія Никифорівна, 1911 р. н.

(записав на початку 2004 р. разом з донькою респондента Олександрою Степанівною Патяк (Бугайовою) студент НАУКМА Кім Олександрович Веремійчук, ФПвН-1, гр. 2)

“Дарія Никифорівна Бугайова (Луценко) народилася 15.03.1911 р., але в її паспорті (і її рідних) з невідомих причин були змінені дати (у неї поставлено: 15.03.1916 р.). Місце народження: село в суч. Дашевському р-ні Вінницької обл. Освіти майже немає. Вміє читати й писати, бо провчилася в школі півтора року, після чого потрапила з сім’єю на сибірське заслання.

Батько: Луценко Никифор Никифорович (1878 р. н. (?), помер в 50 років від отруєння неякісною їжею. Разом отруїлося насмерть ще багато людей.

Мати: Луценко (Чернишова) Мотрона Кирилівна (р. н. невід. – 7.03.1953).

Брати та сестри: Євдокія (1898-1917), померла від нещасного випадку; Лукерія (8.07.1900-серпень 2000 р.) (не була заслана, бо вийшла заміж за бідняка); Олена (1902-1977) (разом з всією сім’єю була заслана на Сибір, повернулася звідти у 1947 р.); Корній (1904-1933) (не був засланий, бо одружився на біднячці, помер під час голоду у 1933 р.); Ірина (1918 р. н., живе у доньки в м. Саки); Никифор (р. н. невід.) (у 1941 р. дезертирував з армії, після війни був за це засуджений і направлений у Сніжне в суч. Донецькій обл. Єдиний з сім’ї, який мав спеціальну освіту.).

Вже у 1919 р. всю сім’ю, крім Лукерії та Корнія, заслали до Сибіру. Їх транспортували на баржі по Волзі. Д.Н., хоч вона мала всього 8 років, змушували працювати, зокрема розподіляти хліб. Хліба давали менше, ніж положено. У 14 років Д.Н. з своєю подружкою-одноліткою втекли з заслання. У 1925 р. вона повернулася до сестри Лукерії, деякий час переховувалася від радянської влади, потім втекла до знайомих у Харків. У 1930-1931 рр. переїхала до брата Корнія, який жив у Магнітогорську під іншим ім’ям. Він влаштував Д.Н. під іменем Анни Задорожньої на шахту, де вона розвозила вибухівку.

Під час голодомору Д. Н. жила в Магнітогорську. Працюючи на шахті, вона отримувала пайки, які включали в себе норму хліба та різні відвари з несвіжих продуктів. До 1933 р. на власних земельних ділянках можна було вирощувати картоплю, капусту та інші овочі, хоча земля та природні умови не сприяли доброму врожаю. У Магнітогорську помирали тоді переважно слабкі, хворі та немічні люди, які не працювали на підприємствах та не мали допомоги від рідних. Брат Корній був знесилений від голоду і не переніс хвороби, яка його і вбила.

Коли почалася паспортизація, Д. Н. повернулася на Батьківщину, де й отримала паспорт, але з відміткою “кулачка”. Потім вона знищила цей паспорт, а отримала новий “чистий”. У цьому їй допоміг директор шахти у Кривому Розі, де вона працювала. У Кривому Розі Д. Н. зустрілася з військовим, Степаном Микитовичем Патякою. У 25 років одружилася. 12. 08. 1937 р. народила доньку Олександру, а 29. 05. 1940 р. – сина Валентина. Під час війни жила з дітьми у вінницькій області у сестри Лукерії, у 1945 р. переїхала до Києва. тут працювала на заводі ім. Лепси й мешкала в гуртожитку. Разом з зарплатнею отримувала продуктові картки на себе й дітей; в день можна було отримати 300 гр. хліба дитині, 400 гр. дорослому, масло, маргарин, цукор та ін. У 1947 р. жахливого голоду в місті майже не було, гинули слабкі, безробітні та хворі люди. В цілому голод був не такий важкий, як на селі.

* * *

Уривок із спогадів канадського українця Івана Гладуна про його відвідини у складі англійської делегації лісоповалів під Архангельськом близько ст. Коноша у 1931 р.

“(Опис обіду в їдальні на лісоповалі – Ю. М.) Була смажена риба, бараболя, варена капуста, хліб. Бери кілько хоч. Невільники так і роблять. Ходимо поміж столами та приглядаємось. Чую, якийсь дядько каже напівголосом по українськи: “От щоб такі делегації приїжджали хоча раз у тиждень, то людина хоч поїла б по людському”. Сусіди підтакують йому киванням голів. З’їли геть усе чисто. Не годиться залишати Божого дару…

…За табором…зустрічаю гурт жінок. Вони позакутувані в лахміття; на ногах “валянки”, збирають якісь червоні ягідки та їдять їх. Підходжу до них та кажу:

“Добрий вечір вам”.

Жінки видивились на мене та відповідають:

“Добрий вечір і вам! А хто ви такі будете?”

“Я приїхав сюди з відпоручниками оглядати лісозаготівлі”.- відповідаю.

Жінки дивляться на мене. Я вбраний не по московськи. Мабуть думають, що якийсь чоловік з чужоземної сторони. Одна з них питає:

“А ви тутешній чи приїхали звідкілясь?”

“Я українець, роджений в Канаді, – відповідаю. – “А що ви тут робите?” – питаю.

“Та чекаємо, щоб ударники лісосплаву нажерлись, а тоді покличуть нас на баланду”, – відповідають.

«Ні, я питаю чи ви тут працюєте, чи тільки так живете».

«О, та, милий, ми працюємо. Рубаємо ліс. Ми ж такі, як і всі інші»- відповідають.

« З яких частин України будете?» –питаю.

Одна каже, що з Черкас, інша каже, що з Лубнів, інші з інших частин України. Починають скаржитись та плакати. Кажуть, що запроторили їх сюди кат зна за що. Казали їм, що вони куркулі та за те дісталося їм по десять літ заслання. Сидять тут уже по кілька літ. Просять, щоб заступитись за них у Москві.

« Не можу, дорогі – кажу. – Не в моїй то силі”, а самому мені збирається на плач. Швиденько пращаю нещасних українок-невільниць та мерщій до табору. Ану ж катюга майор подумає, що я мабуть затяв якусь “крамолу”.

…Підвозили нас так від табору до табору, аж поки не доїхали до Архангельська. Скрізь по таборах та сама процедура. Я старався оскільки було можливим відходити “ на сторону”, в надії зустрічати невільників без надзору. Часами щастило мені зустрічати їх – чоловіків, жінок, дівчат. Були це переважно українці, але й були інші “нацмени”(національні меншини). Москалів не зустрічав серед невільників. Невільники скаржились. Плакали, просили помочі…

Пробую находити українців. Це не трудно, бо мабуть більшість невільників – це українці…”

(Гладун І. Інколи й один у полі воїн. –Нью-Йорк-Торонто-Сідней, 1990. – С. 152-155.)

Спогади про голод 1946-1947 рр.

Прядко Михайло, 1927 р. н.

(записав у лютому 2004 р. о. Юрій Мицик)

“…Голод 1947 року. Ми тоді проживали у Києві на Подолі. Тоді були картки і в мене в колекції вони збереглися. Хліб видавали по картках. Картоплю ми не чистили, а намочували у воді, добре мили і потім скоблили. Варили у примітвній печі з двох поставлених кирпичів . Така вона була смачна тоді!

Ми, хлопці, збиралися і йшли купатись на Дніпро, а їсти хотілось ще більше. Тоді шукали, якже і де дістати поживу. У підвалі нашого дому сиділа стара єврейка Ліберша з корзинкою, в якій були споживчі речі з американської помочі. Ми крали у неї цю корзинку і тут же у поруч розташованому домі ділили здобич, бо хотілося їсти. Отак воно було тоді…”

Динищеч Любов Григорівна, 1927 р.

(записали в лютому 2004 р. студентка І курсу НАУКМА Тетяна Слободян, ФСН; Андрій Динищеч, племінник респондента)

“Я, Динищеч Любов Григорівна, народилася 2. 12. 1947 р. в с. Аджамка (суч. Кіровоградської обл.). Це було невелике село, приблизно 60 хат… У 1933 р. тут було засновано колгосп “Червона зірка”. .. Під час голоду в селі була висока смертність. У 1947 р. в селі відбувся суд над однієї сім’єю. Матір та її син вбивали людей вночі і готували з них їжу. Викрили їх так. Люди звернули увагу на те, що все село голодує, а ця сім’я – ні. До того ж звернули увагу на те, що в селі почали зникати люди…”

Уривок із статті Павла Рудченка “Спогади друга” прожиття українського письменника Л. І. Лимана (Григоріва).

“Пригадую минуле. Полтавщина. 30-і роки….Ось і славетні Малі Сорочинці, Гадяч, Соснівка.

На початку тридцятих років до Соснівки прибув новий священик Іван Григорів (батько Л. Лимана – Ю. М.)…

Голодомор 1932-1933 років…Люди мерли повсюдно, наче мухи. Безкінечним плачем щоденно лунали церковні дзвони Соснівської церкви. На сільському цвинтарі поруч із храмом для поховання померлих уже бракувало місця. Отець Іван не встигав відспівувати покійників. Виснажений недоїданням, помер від сухот у Харкові старший брат Льоні Дмитро – студент Харківського енерго-механічного технікуму. Не пережив голодомору і дід Леоніда –батько матері…

Більшовики розуміли: в церковних архівах лишились реєстри померлих від голоду – жертв геноциду. Ці реєстри треба було знищити. Однієї серпневої ночі 37-го року в Соснівку з Гадяча прибув наряд енкаведистів. Взявши в підручні голову сільради, вони оточили садибу, де проживали Григоріви. Вдершись до хати, схопили отця Івана і повели до церкви. Перед ним була поставлена вимога: віддати їм церковний реєстр померлих від Голодомору соснівчан. Віддавати церковний архів отець Іван категорично відмовився, мотивуючи, що реєстр померлих належить не йому, а приходу.

Відчинивши церкву, енкаведисти запалили ліхтарі і зробили в храмі ретельний обшук, але реєстру померлих прихожан так і не знайшли. Він знаходився у церковного старости.

Поглумившись над священиком, розлючені вимагачі посадили його в машину і повезли з собою. Додому він уже не повернувся. Згодом його розстріляли, як і багатьох інших невинних жертв більшовицького терору, в Гадяцькій в’язниці…

Після арешту і розстрілу отця Івана Соснівську церкву закрили, дзвони познімали, а згодом розібрали і зробили з неї на церковному майдані колгоспну контору…”

(Павло Рудченко “Спогади друга”// газ. “Українське слово” від 17-23. 03. 2004 р., № 12. – С. 12)

Борис Матющенко, 1937 р. н.

Остюки з решета

 

(друкується із скороченнями – Ю. М.)

1. Перепічка

Смачнішого хліба, ніж у серпні 1947 року, я не їв більше ніде й ніколи. Чого ми тільки не перепробували в хуторі, поки дочекалися жнив! Щавель, молодий хміль, яглиця, клейкі листочки щойно розпущеної липи, квіти конюшини й акації, бруньки берези й ліщини, торішні жолуді. З’їли навіть дерев`яну ковганку, у якій товкли сало на засмажку. Покололи, бо ціла не влазила в чавун, і виварили у кип`ятку для юшки. Крок за кроком обходили й пильно обстежували торішні картопляні поля у пошуках перемерзлих бульб, схожих на капшуки зеленкуватого крохмалю, з якого матері пекли смачні млинці або варили молочний кисіль, у кого була корова. А як ми, діти, до півночі чекали, поки в колгосп привезуть з Високого обіцяну соняшникову макуху! Яка уявлялася нам тим смачнішою, що ми її ніколи не бачили й не пробували (на Чернігівщині олію б’ють з гірчиці, льону, рижу й конопель). Але так і не дочекалися. Зате наступного дня хутірських пастухів порадувала моя норовиста корова. Вештаючись осторонь стада, вона надибала під торішнім вільховим листям повну корзину схованої у кущах дрібної картопельки, якою вчора садили в колгоспі. Спочатку ми вирішили розділити знахідку на всіх, бо вдома не було й такої, і на городах селяни садили, за “науковою” порадою народного академіка Трохима Лисенка, картопляними вічками. Але вчасно схаменулися — картопля крадена і підозра впаде на нас або на батьків. Порадившись, вирішили переховати знахідку, а потім щодня варили повний котелок. Така смачна картопля більше ніколи не родила на Чернігівщині!

Від зголоднілих підлітків не було спасу диким качкам у болотах, сорокам на соснах, горобцям у клуні. Із завзяттям первісних мисливців ми розшукували і безпощадно драли їхні гнізда. Одного ранку ми з другом Колею відвели своїх корів за налигачі по ледь помітній стежці в приховану колгоспним житом щедро порослу запашною травою долину, де було вдосталь паші, а самі повернулися в сосновий бір за городами і, задравши голови, метнулись шукати сорочачі гнізда. Через пару годин у кожного з нас було по кепці схожих на перепелині зеленуватих у чорних цяточках яєць, які ми тут же й випили. Знявши полотняні штани й задравши подоли сорочок вище пупа, ми годинами бовталися у ще холодних болотах поміж купинням і лозами у пошуках качиних гнізд. Горе було й тому чибісу-небозі, який легковажно відкладав яйця на луках при торішній дорозі. Досить було джмелю захопитися квіткою, і він теж ставав нашою жертвою. Ми тут же хапали його за крильця, щоб не вжалив, розривали пополам і клали на зуба манюпусенький пухирець з росинкою нектару. Джмелі, бувало, й жалять, захищаючи своє житло, та ми все одно віднімемо у них стільники з “медом” і соломинкою чи травинкою висмокчемо кожну соту.

Відполовівши, починали наливатися жита, і ми крадькома рвали колоски, обсмажували на полум’ї, перетирали теплі зернята на жорнах своїх молодих зубів і ковтали, не розжувавши, як слід. А ночами в жита забиралися вдови з ножицями й стригли та виминали колоски, щоб принести додому й нагодувати своїх голодних сиріт. Це був кримінал! Тітку Лукеру спіймав присланий з Борзни об’їждчик з гидким прізвищем Череп і за пучечок колосків їй дали 5 років, а 5-річного Толю з післявоєнною сестричкою забрали у дитбудинок. Тітку Параску теж застукали в житі за обмолотом настриженого збіжжя, але вона втекла. Осінь, зиму й весну, аж до жнив, поки не минув річний строк задавнення злочину, вона ховалася від тюрми на болотах у лозах, тільки ночами крадькома навідуючись до своїх трьох дочок.

…Аж ось настав серпень, зажовтіло жито на осонні і в нас у городі. Матуся вибрала найстигліші колоски, вим’яла зерно руками, розтерла на жорнах, внесла з комори діжу, вчинила й замісила тісто, поставила на гарячу череню, щоб швидше сходило, дочекалася, поки зійде, зліпила перепічку і на дерев’яній лопаті посадила в натоплену проти ночі піч. Чекати ранку не було сили!

Ми з братом дуже скучили за хлібом. У пошуках хліба я сновидою блукав ночами по хаті з ножем у руках. Просиналася матуся, питала, чого шукаю, забирала ножа і вкладала спати. Вранці я нічого не пам’ятав. А наступної ночі вставав, брав ножа і сновигав лунатиком знову.

…Спечена в печі перепічка з молодого жита, яке ще пару годин тому колосилося у городі на горбку, була такою смачною, якої не буде більше ніколи.

 

2. Прославився

Хутірський недоумок Кузьма, навдивовижу дужий олігофрен, працював наче віл. Де найважче – там і Кузьма, слухняний, терпеливий. Заробляв Кузьма чимало трудоднів і був у колгоспі “Новий світ”, по-теперішньому, неформальним передовиком. На поминках голови колгоспу підпилі дядьки запропонували й Кузьмі сказати про небіжчика. Узяв Кузьма чарку з самогонкою й подякував:

-Спасибі, дядьку, що вмер, так оце і ми вип”ємо…

Давно нема Кузьми й колгоспу, а подяку його в хуторі й досі згадують, як хто-небудь щось бовкне.

3. ДЕБЮТ.

Для відводу очей сусідка брала на побачення з окупантом-італійцем 4-річну Ліду. Кавалер водив їх у кіно, де дівча наслухалося модних шлягерів у виконанні популярних німецьких та італійських співачок і співаків. Й одного разу само розспівалося під вікнами казарми. Боже, що тут зчинилось. Окупанти ледь не випадали з вікон, гукали на “біс”, а потім обдарували співачку так, пригадувала вже старіюча Лідія Яківна, що вона ледве донесла додому печиво, булки й цукерки.

4. О, медхен!..

Років через п`ять після війни батько попросив хутірську вчительку взяти мене з собою і відвезти на канікули в Київ до хрещеного. Зараз від Бахмача до столиці електричка встигає за три-чотири години, а ми добиралися майже добу.

Київ лежав у руїнах. На Хрещатику, пам`ятаю, стирчав, наче зуб у порожньому роті діда Сіліверста, тільки ЦУМ. Знічев`я почав я обходити столицю вулиця за вулицею, квартал за кварталом. Одного разу забрів тепер уже й не знайду куди. В ошатному сквері сільські дівчата згрібали щойно скошену траву. Потім відкинули граблі й давай боротися на копиці , тільки голі литки замиготіли. Задивився я на дівчат, перенісся подумки з осоружного міста в милий хутір… Аж раптом наді мною пронісся наче з неба такий вистражданий стогін, що з несподіванки я здригнувся і сполохано озирнувся. Неподалік знаходився обгорілий кількаповерховий дім у риштуваннях, підперезаних червоними гаслами з обіцянками товаришу Сталіну достроково упорати п`ятирічку за чотири роки. А на риштуваннях товпилося кількасот полонених німців. Вони цілували свої долоні, простягали до дівчат і шептали хором:

— О медхен, о лібе медхен…

В тому жагучому шепоті було стільки ще не зовсім зрозумілої мені чоловічої муки, страждання і розпачу! Та я не співчував німцям. Навпаки. Ач, до наших дівчат закортіло? Дзуськи вам!

…Нас у школі змалку вчили ненавидіти.

5. ЯК МАКІЯЖАТЬ ІСТОРІЮ.

У розташованому на Софіївському майдані Державному архіві мій хрищений Тимофій Михайлович Шуба працював нічним сторожем, а я носив йому вечеряти.І поки він уминав картоплю в мундирах і запивав компотом, всідався на його місце біля грубки і продовжував палити щойно відпрацьовані архіваріусами папери. Чого тільки не траплялося серед них! Стосами горіли карні справи київських ювелірів початку ХХ століття, дореволюційні банківські фоліанти з чудернацькими золотими вензелями на палітурках. Добротний картон змахував на шкіру й шевці на Сталінці (так прозивався тоді київський товчок) залюбки купували його у нас на устілки.

Іншого разу біля грубки лежала купа нерозрізаних пакунків з інструкціями часів “Очакова и покоренья Крыма” про те, якої довжини й діаметру повинні бути різки, скільки часу слід вимочувати їх у крутому розсолі перед уживанням, щоб пороти “защитников Отечества” гігієнічними гнучкими шпіцрутенами. Якось трапилась від руки розшифрована стенограма промови Керенського, про якого з підручника історії для 10-го класу було відомо лише епізод з перевдяганням у монашку перед втечею із Зимового Палацу. Одного разу хрищений аж пополотнів, коли почав читати подану мною рукописну листівку про криваву Варфоломіївську ніч у Києві, протягом якої більшовики стратили у парках над Дніпром 10 000 царських офіцерів. Завжди надзвичайно флегматичний, Тимофій Михайлович відреагував на цей списаний від руки аркуш паперу з учнівського зошита наче холерик, з жахом на обличчі.

-Бач, що коїлось!.. – ледве видихнув з себе. – Адже ж і зі мною, тодішнім офіцером-інтендантом могли так розправитись!..

Потім пішли фотознімки худелезних аж чорних, напівзодягнутих у благенькі сірячини і босих передовиків комун 20-х років, наче дві краплі схожих на моїх земляків-хуторян у 1951 році. Затим настала черга німецьких паперів часів окупації. Якісь канцелярські записи. Фотографії. У тому числі й таборів для військополонених у 1941 році. На одному любительському знімку був просторий шмат чорного осіннього поля в пунктирі дерев’яних кілків з мереживом густо натягнутого колючого дроту. Дві жінки несуть від парокінної безтарки повну сапетку буряків з ботвиною, а дві вже повертаються з порожньою. За дротом – купа мала: полонені б’ються за корм і в повітрі над ними висять-летять чи то буряки, чи відірвані руки, ноги й голови. Обабіч німецький вартовий в шинелі з шмайсером на пузі аж заходиться від реготу. У безтарці буряків ще вдосталь, але й полонених за дротом тьма тьмуща. Навряд чи дістанеться хоча б по півбуряка.

Цікаві, на мій погляд, знімки й папери я не палив, а забирав. І продавав квартиранту сусідки тьоті Каті кореспонденту РАТАУ Андрію Хоменку, з сином якого Станіславом ходив у 10-й клас. Дядько Андрій теж не розумів, навіщо знищувати такі документи. А може не казав. Навряд щоб він, фронтовий журналіст, не відчував сорому, який пік навіть мене, селюка, від увічненого на фотознімках приниження солдат нашої “непобедимой и легендарной, в веках прославившей знамя побед”. Влада завбачливо піклувалася про імідж радянських полководців і славу русскаго оружжа, гордих переможців!..

13. Очі.

Урок почався як завжди. Ольга Семенівна звеліла дістати читанки й розгорнути на вказаній сторінці.

— А тепер, дітки, візьміть ручки, вмокніть пера в чорнило й замалюйте ім’я та прізвище під портретом.

Ми слухняно виконали несподіване завдання. Вчителька вимагала берегти книжки й пробирала навіть за невеличку кляксу. А тепер, каже, мазюкайте. Потім Ольга Семенівна наказала знайти іншу сторінку з портретом і зробити те ж саме. Потім ще. Поки з прізвищем та ім’ям не залишився, здається, зразу під палітуркою тільки вусатий Максим Горький.

Такий же портрет цього суворого, наче аж сердитого дядька висів у нас в класі й на стіні. Буревісник революції, як називала його вчителька, стояв у великій дерев’яній рамці і з-під густих брів на похмурому тлі прорізаних блискавками чорних хмар позирав на нас зверхньо, аж задерикувато. За що нам, мабуть, і не подобався. Отож з якихось дитячих міркувань я спочатку замалював підпис, а потім ще й очі Олексію Максимовичу видряпав. Ольга Семенівна помітила мою старанність, підійшла, але замість похвали забрала у мене читанку й пообіцяла повернути потім.

Увечері стурбований батько прийшов з роботи з моєю читанкою і сказав, щоб я з нею в школу більше не ходив.

- Нагодяться з Борзни, побачать, кому ти очі видряпав, і вирішать, що це я тебе так навчив. Мені будуть неприємності.

…Років через одинадцять, на початку хрущовської відлиги, до нас у заводський гуртожиток Південмашу, де я працював слюсарем-складальником, завітали на зустріч з робітниками місцеві письменники й поети. Один з них відрекомендувався Павлом Кононенком. Розповів, що недавно повернувся з Сибіру після тривалого заслання, прочитав свої, а потім вірші абсолютно невідомого нам Сергія Єсеніна. Я згадав, як у 1945 році на уроці в хутірській школі мазюкав у читанці під його портретом, однак не зізнався, що ми знайомі. Посоромився.

16. Із-за гір та з-за високих.

Ми виростали з піснями, котрі лунали над нами зрання й допізна з колиски. Просинаєшся вранці – мати орудує кочергою в печі й наспівує:

-Ти, машина, ти желєзна,

Куди милого повезла…

За відмову працювати в райземвідділі у Борзні батько примусово будував у Маріуполі металургійний гігант імені Ілліча. Була у маминому репертуарі ще тужливіша пісня. Підхоплена, ймовірно, на вагоноремонтному заводі у Дніпропетровську, де матуся працювала прибиральницею.

-В воскресенье мать-старушка

К воротам тюрьмы пришла,

Своему родному сыну

Передачу принесла.

Передайте передачу,

А то люди говорят,

Что в централе заключенных

Сильно голодом морят, – в’їлося в мою дитячу пам’ять.

Наглядач, йшлося далі в пісні, відмовився взяти у неї передачу і не сказав, що “сыночек на рассвете на расстрел уже попал”, тільки дивився услід, поки старенька не зникла зі своїм горем за воротами в’язниці….

5. В селі життя не буде

-Тікайте, хлопці, звідси світ за очі, хто як зможе, бо в колгоспі життя не буде! – таку настанову дала нам вчителька математики Катерина Олексіївна Хруль на прощання після випускного вечора з нагоди закінчення Прачівської семирічки.- У тебе, Борисе,-повернулася до мене,- батько рахівник колгоспу і тобі буде легше. Тобі, Миколо, перевела добрі сірі очі на 17-літнього Колю Ятла, якого ми, 14-літні, з поваги до віку звали Самсоновичем, буде важче без батька ( померлого в голодівку колгоспного комірника), але незабаром призовуть на строкову, відбувши яку не повертайся назад у хутір. Тобі, ще одному Миколі, буде найлегше, бо батько твій не колгоспник, а робітник у державному лісництві і візьме довідки без клопоту. Використайте кожну нагоду. Не ховайтеся в лозах від примусового набору в шахтарські ФЗУ (фабрично-заводські училища) на Донбас. Вербуйтеся, як підростете, на лісоповали у Сибір, на Далекий Схід, на бавовняники Узбекістану. Скрізь краще, ніж у нас на Чернігівщині. У колгоспах щастя нема ніде.

Йшло літо 1951 року. За таке напуття Катерина Олексіївна навіть зі своїм недавнім партизанським минулим, яким ніколи не хвалилася, могла запросто загриміти за колючий дріт туди, куди радила нам тікати з колгоспу. Втім, ми й самі вже гострили лижі з хутора. З якого, підрахували ми якось з покійною матусею, за повоєнний час виїхало 120 хлопців, не рахуючи дівчат.

В 1964 році я на перекладних добирався з Криничанськогоо району, де працював учителем Червоноіванівської школи інтернату, до Дніпропетровська. За околицею Ганнозачатівки мій візник на мотоциклі з колискою звернув мою увагу на скіфський курган обабіч шляху, увінчаний гіпсовою трійцею двох рвучких юнаків з дівчиною між ними і прокоментував:
- Утікачам з колгоспу…

Наприкінці 80-х, у розпал перебудови, коли в місті ставало нестерпніше, ніж у ситому, принаймні, селі, я пошкодував таким же чином тим же шляхом уже в якості кореспондента обласної газети. І майже на тому ж місці, що й чверть віку назад, мій випадковий візник прорік:
-Втікачам з міста в село…

Ганнозачатівка на той час уже була перейменована передостаннім першим секретарем Криничанськогоо райкому партії Іваном Коваленком у Світлогірське. Хоча гір у ній ніколи не було, а світлої долі так і не мала.

Як і мій зникаючий хутір Купченки на Чернігівщині…

 

23.Потапці.

По-російськи зветься тюря. А по суті – накришений хліб у підсоленій колодязній воді з рідкими скалками олії. Найдоступніші ласощі хутірської малечі напровесні 1947 року.

Мати повернулася від сусідів з позиченою чверткою олії. Ми з братом враз відчули її духм’яний запах і в один голос гукнули:

-Потапців!

Схопили дерев’яні ложки і всілися за столом.

Матуся дістала глиняну миску, накришила трохи хліба, налила вщерть води з дерев’яної цеберки, посолила, капнула кілька крапель олії й поставила перед нами. А сама взяла відро й пішла до колодязя по воду.

З миски трохи пахло олією, а з чвертки поруч аж лоскотало ніздрі. Ми не витримали. Одночасно протягли руки до пляшки й перекинули її. На мить! Але з горлечка кілька разів булькнуло і по столішниці розплилася масна пляма. Поки матуся з повним відром дійшла від воріт до дверей і переступила через поріг у хату, ми так попрацювали язиками, що від плями й сліду не лишилося. Зате лисніючі від олії обличчя видали нашу провину навіть у тьмяному світлі каганця.

6. Пастка.

Батька забрали 11 листопада 1943 року. Через тиждень після дядьків Миколая, Левка, Василя, Юхима, Макара ( до речі, братів), Петрика, Івана, Грицька та інших. Всівся батько на парокінного воза, звісивши ноги, й повезли його у Високе. Тепер і ми залишились самі. На ніч мати почала зачиняти двері в сінях на засув, запалювала каганець і після порання, як поночіє, теж забиралася до нас на піч. І при світлі каганця починала читати нам захоплюючу казку Марка Вовчка про сестру Галю і 10 братів.

Одного разу щойно примостилася мати біля нас з книжкою на колінах, як каганець почав блимати. Глянули в каламар, а там бензину тільки на денці. Як погасне гніт з полотняного рубця, так нічим і запалити. Ні сірників, ні кресала. Можна б збігати за вогнем до сусідів, як ми це й робили звечора, але на вулиці вже ніч, страшно, та й сусіди, мабуть, уже сплять.

-Бери, Боря, кружальце (картопляне) з гнотом і тримай так, щоб не погас, поки я не наллю в пляшечку, – звеліла мені матуся уже з повним 10-літровим бутелем бензину в руках. Напередодні військові шофери проміняли його замість гасу в обмін на їжу, порадивши підсолити, щоб гірше спалахував.

Я зробив наче й так, як звеліла мати, але гніт був короткий і щоб вогонь не погас, відвів його вбік на лічені сантиметри. Лійки теж не було. А спробуйте налити з великої пляшки у маленьку так, щоб ані краплі мимо. Каганець спалахнув, у руки запекло, я кинув гніт на череню, а сам з братом забився аж у куток. Полум’я миттю спалахнуло аж до стелі і перекрило вихід з печі. Та матуся не розгубилася. Не кинула, як могло статися, а поставила бутель з бензином подалі від полум’я .Потім накрила вогонь рядном і він погас. Стало темно. Й не до казки.

…Тоді чимало дітей згоріло по хатах заживо з матерками.

 

27. Жертва моди.

Старший мамин брат Степан ріс майстровитим хлопцем. Як став парубкувати, закортіло вирядитися модно і не ходити на вечорниці у полотняному й босоніж. Набив бродячих собак, начинив хрому та й пошив собі потай чоботи, галіфе і кожанку.

- Вирядився на вечорниці, немов чекіст, – розповідав дядько Михайло, менший Степанів брат.-Тільки кобури з наганом бракує. Вже відчинив хвіртку, щоб іти, аж гульк – батько, твій дід Сіліверст, у двір.

- Ану зніми негайно, задрипаний гепеушник!

Степан підкорився. Дід Сіліверст узяв амуніцію, відніс до дров’ної колодки біля повітки і посік сокирою на вузенькі смужки. Бабуся Феодосія вранці розтопила піч разом з хворостом.

- Щоб гепеушниками й не смерділо! -сплюнув дід, спостерігаючи за жирним димом з димаря.

28. Коріння.

Хутір Купченки, де народилася моя матуся і минуло моє босоноге дитинство, до 1939 року ховався у гущавині так званої Прачівської лісової дачі площею всього-навсього півтори-дві тисячі гектарів. Хоча села Прачі й Адамівка розташовувалися майже поруч, знайти хутір було непросто, а потрапити в нього ще важче. Весною й восени, коли розливалися довколишні болота, взагалі неможливо. Напровесні, розповідала мати, хуторяни тижнів зо два не чули одне одного із-за жаб”ячого весільного реготу й кумкання. Восени і взимку допікали вовки, які підходили майже до порога. Одного разу, розповідав дядько Михайло, вони так набридли, що прапрадід Платон, якому йшов 105 рік, розлютився, витяг зі схову старезну, як сам, гаківницю, зарядив через дуло, поклав на ворота і пальнув у темряву навмання туди, де завивали сіроманці. А вранці пішов і притяг з гущавини забитого вовчару. Згадував дядько Михайло й давніші перекази, нібито водилися колись довкола хутора й ведмеді. Одного разу наш предок пішов шукати зниклого з паші вола. На ярмарок пора, а тварюки нема, хоч сам у ярмо запрягайся. Узяв добрячого дрина та й пустився на пошуки. Надибав скотину під ранок у квітучій гречці. Підкрався з заду і спересердя вперіщив по боку з усієї сили, щоб знав. А віл раптом як зіпнеться на задні лапи, та як зареве по-ведмежому і геть навтьоки, з переляку обдриставши предка. Теж переляканий до нестями він і собі кинувся у протилежний бік і тікав аж у хутір.

Ось у такій місцевості, на невеличкому- площею гектарів 15- грудку (так звуться у нас на Борзнянщині ледь помітні грунтові узвишшя серед боліт) стояли віддалік одна від одної кілька садиб в оточенні садів і городів. Жили у них переважно Купченки, не однофамільці, а родичі. Забралися вони в ці нетрі за незапам”ятних часів з великого села Шаповалівки кілометрів за 20 звідси. Принаймні, не у Столипінську реформу на початку ХХ століття, коли заохочувалося хуторянство, а задовго до неї. Можливо, комусь з моїх пращурів по лінії діда Сіліверста дісталися ці нетрі у спадщину чи за безцінь. Ймовірно, вони сховалися сюди з людної й здаля видної Шаповалівки від татарських наскоків. Можливо втікли від славетних російських захисників під командуванням князя Меншикова, які поспішали з Макошина до Батурина навперейми війську шведського короля Карла ХІІ і за наказом царя Петра І залишали за собою широку смугу вщент випаленої землі, щоб для шведів на зворотній дорозі взимку не залишилося харчу й притулку. Втім, вірогідніше, усе ж таки, пеняти на кримських татар.

Наприкінці ХІХ століття малоземельний парубок Сіліверст Купченко на прізвисько Рябий одружився на шаповалівській сироті Феодосії Кандибі, по-вуличному Шандрибі, гарній собою і з багатим приданим. Дід Сіліверст Васильович теж був парубок нівроку, але бідний і з побитим у дитинстві чорною віспою обличчям. Бабуся Феодосія, розповідала мені мама, пішла за діда тому, що після наглої смерті своїх батьків від якоїсь пошесті осиротіла малою і росла у старшого жонатого брата, який разом з дружиною ладен були звести молодшу сестру зі світу лишень привласнити б спадкову частку її земель (щось близько 7 десятин) і не віддавати у посаг комусь чужому. Рано напровесні і пізньої осені, розповідала бабуся моїй матусі, її босоніж посилали у нічне пасти коней, тримали впроголодь наче Попелюшку, загадували важку роботу, знущалися, як хотіли, і готові були живою загнати в могилу. Не встигли. Як тільки бабуся виросла, дід посватався, справили весілля і перевезли молоду з Шаповалівки до молодого в хутір Купченки.

Напередодні першої світової війни у них було вже четверо синів і донька. У 1914 році дід потрапив у полон і п”ять років працював на якогось німецького бауера, а бабуся хазяїнувала у хуторі. І, судячи з усього, вправно. Бо коли дід у 1919 році повернувся з полону і зайшов у двір, розповідала матуся, який уже йшов шостий рочок і яка ще не бачила свого батька, то спочатку зазирнув у хлів, щоб переконатися, чи є там яка-небудь живність і ким він повернувся додому -господарем чи наймитом. У хліві стояли корова з телицею і кінь. Радий і вдячний бабусі дід відчинив, нарешті, двері в хату і переступив поріг.

Пращури по батьковій лінії були у мене теж пазуваті до праці, як відгукувалась про них матуся. Прадід Іван Матющенко був у плечах ширший від росту, за що прозивався Малиян (малий + Іван = Малиян).Землі теж, мабуть, не мав і з братом удвох займалися так званим зимовим перевозом вантажів на волах. Можливо й чумакували. Влітку паші для волів вистачало, а на зиму треба було запасатися сіном. Брати ходили по Придесенню й наймалися косарями за сіно до тих, хто мав луки, але не міг чи не встигав обкоситись. В 1872-73 роках спалахнула описана І.Тургенєвим ( роман “Накануне”) і Л.Толстим (“Анна Каренина”) російсько-турецька війна за “визволення” болгар від турецького іга.. Потрібні були добровільці, яких государ імператор Олександр ІІІ заохочував не лише ідеєю визволення слов”ян з неволі бусурманської, а й матеріально. Кожному, хто добровільно зголошувався на Балкани для участі у війні з турками, обіцяно по 7 десятин. Мій прадід по батьковій лінії разом з двоюрідним прадідом, ім”я якого мені, на жаль, не відоме, скористалися нагодою і відправились визволяти болгар. Живота свого, як мовилось, мабуть не шкодували, бо після успішного завершення визвольної місії протягом року заліковували рани у болгарських лазаретах і повернулися додому, у Сосницьку волость на Чернігівщині, коли цар встиг роздати в Сосницькому повіті всі вільні землі. Брати пригадали, як косили під Прачами на нічийних луках поруч з нічийним полем. Подали заявку чи як там воно тоді звалося і одержали по 7 десятин обабіч шляху з Прачів на Високе, в знаменитому урочищі Ступник, у болотяних озерцях і копанках якого нині ловить карасів увесь Борзнянський район. Поставили чи перевезли хати з-під Сосниці й стали жити -поживати, добра наживати. В обох народилися сини, яких вони в чиюсь честь назвали Данилами. Повиростали. Поженились. Баба Тетяна народила моєму рідному діду Данилу синів Степана, Павла й Олександра, мого батька, і дочку Марію. Скільки дітей було у двоюрідного діда Данила, я не знаю, але одного з них охрестили Федотом, а прозивали спочатку Шутим (поки знали, що так зветься віл, який тягне плуга поруч з борозною), а потім ( коли про волів і згадки не стало)- просто Шут. Батько Федота розумівся, мабуть, не лише на луках, а й на пригожих удовицях із землею. Уподобав собі підходящу молодицю у Високому, одружився й перебрався у велике село з церквою та школою. Прадід Іван возив на уроки своїх онуків Степана, Павла й Лександера за 6 верст, а у Федота школа була поруч.

- Покладе, бувало, нас у сани на солому, накриє киреєю і всядеться зверху, щоб не замерзли, поки довезе,- розповідав мені батько.- А було в дідові пудів 20. Потерпиш трохи та й з-під нього, щоб не задавив, змерзнеш і знову під дідову піч. Одежа благенька була…

Мій батько закінчив у Високому 5 з половиною класів і був у хуторі Купченки з найвищою освітою, завдяки чому перегодом потрапив у Київ на курси колгоспних рахівників. А старший нього двоюрідний брат Федот встиг до революції закінчити й гімназію у Борзні (яку заснував Панько Куліш і відновив недавно Іван Плющ), а за радянської влади – інститут народного господарства імені Артема у Харкові. І зробив поважнішу кар”єру. Спочатку був організатором і головою колгоспу у Високому, а перегодом, перед війною, став секретарем з ідеології Шалигинського райкому партії на Сумщині. Коли почалася війна, створив самостйний партизанський загін, який перегодом влився в об”єднання Сидора Ковпака, і до закінчення Карпатського рейду командував 3-тім, Шалигінським, батальоном цього з”єднання.
Федот Данилович, між іншим, і розповів мені з сином про наш родовід. А йому, буцімто, Петро Вершигора, який використав біографічні й архівні відомості про походження Федота Даниловича для свого роману “Дом родной”. Не знаю, так це чи ні, але переказую як почув особисто від Федота Даниловича у 1983 році, коли ми з сином провідали його в Києві на вулиці Серафимовича. Між іншим, показуючи справжнє паперове простирадло з детальними відомостями про 400 партизан свого батальону, в якому, за завданням центрального штабу партизанського руху, було вказано час і місце прибуття месника в загін, адреси рідних і близьких, участь у бойових операціях і рейдах, відзнаки, поранення, тощо, трохи захмелілий від власного самогону Федот Данилович запропонував нам з сином угадати, кому він передав командування своїм батальоном після виходу з Карпат. І після невеликої паузи, бачачи, що ми не знаємо, сказав сам:

-Колишньому поліцаю! Мій власний загін у 1941 році спочатку був укомплектований виключно з комуністів, але 13-ть з 26-ти я розстріляв ось цією рукою. Як боягузів і потенційних зрадників. А натомість набрав поліцаїв. Схопимо німецького підхвосника в селі, приведемо в ліс, візьмемо начебто ще доокупаційну підписку про співпрацю з партизанами й відпустимо. Йди, кажемо, в село, роби вигляд, ніби служиш німцям, а про нас не забувай. Бо підкинемо фрицам оцього папірця, який ти власноручно й добровільно написав, і тобі капут. Ну чоловік і служить, поки німці його не розкусять. А тоді біжить до нас у ліс.

-Візміть у загін, бо капець!

Беремо. Перевіряємо в бою. Як підходящий, залишаємо. Під кінець карпатського рейду мій батальон ледь не повністю був з колишніх поліцаїв…

Потім Федот Данилович знову згадав мого прадіда Івана.

-Мав дві звички. Погану й хорошу. На ярмарці, а вони до революції відбувалися у Високому двічі на рік, твій прадід напивався і шастав по селу без штанів у довгій до п”ят полотняній сорочці і чіплявся до всіх, щоб побитись або хоча б поборотися. Друга риса була у нього позитивна, класова. Не корився панам. Одного разу трапилося з ним таке. Пан Гориславський на Пречисту приїхав четвернею у Високе на храм і, як завжди, вирішив зупинится в Івановому дворі. Іван його теж, мабуть, чекав, бо стояв біля воріт навстіж, узяв коней за недоуздок і завів у двір. Та пан не зупинився, покотив далі, прямо на город, розвернувся в картоплі і тпрукнув у дворі. Іван узяв коней за оброті, вивів через незачинені ворота з двору і давай шмагати батогом. То коней, то пана! То пана, то коней! Коні оскаженіли від болю й понесли вулицею. Височани якраз вийшли з церкви і нумо реготати аж рачки лазять. Затаїв Гориславський зло на Малиянів і вирішив відплатити по-панськи. Дочекався сінокосної пори, коли прийшла черга гуртом косити Івану. Мужики вибралися звечора на луку до Дочі, щоб перед світанком, коли росяно і коса сама косить, стати в загінки, не втрачаюти часу. Іван, як годилося й водилося, виставив добрячий могорич косарям, сам теж не ніс мимо вуха. Вже випили все, що було, переспівали всіх пісень, які знали, викупалися, хто хотів, перед сном уДочі, пора й на короткий спочинок. Аж глядь- пан Гориславський власною персоною. Підходить до гурту і тикаючи пучкою каже:

-Ти, Степане, Панасе, Петре, Василю, Миколо, Захаре, Павле, Гнату, Федоре, мусите завтра відробляти мені басаринок. ( У дужках зазначу, що це слово я почув уперше з вуст Федота Даниловича і від нього ж довідався, що воно означало звичаєве право на повернення боргу працею тоді, коли той, хто тебе виручив, скажімо, зерном, мукою, сіном чи інако, скаже). Це була катастрофа! Якщо косарі підуть до пана, а йти мусять, пропаде задарма не лише могорич, учта, а й трава перестоїть, стане непридатною, малопоживною. Розор! Та звичай є звичай і з паном жарти погані – не відробиш басаринок, не звертайся при скруті. Іван зробив вигляд, ніби змирився з долею, підніс пану чарку та й пішов проводжати його до підводи. Щойно Гориславський забрався на воза, давай Іван його дубасити. Відлупцював до безпам”ятства, стьобнув коней пугою, повезли пана коні додому знайомою дорогою. А Іван повернувся до товариства, попрощався та й подався в Шаповалівську лікарню. Де відбували висилку два лікарі-євреї, чи то есери, чи анархісти, чи ще якісь. Вони й видали Івану довідку, начебто він не завжди знає, що коїть. Суд у Борзні врахував цей висновок лікарів і все обмежилося розглядом справи про побиття пана Гориславського.

Колоритною, треба сказати, фігурою був і сам Федот Данилович, низького росту плечистий чоловік. Бувальщин і легенд про нього й досі безліч на Борзнянщині, куди він повернувся після смерті Сидора Ковпака, у якого був помічником на посаді Голови Президії Верховної Ради УРСР. Повернувся головою колгоспу у Високе і так в”ївся у печінки височанам, малічинцям і хуторянам, що вони переобрали його всупереч волі райкому після запальних дебатів на загальних колгоспних зборах, які тривали дві доби безперервно.І, мабуть, ще і не закінчилися б, якби дядьки не пустилися на хітрість. Коли “сват” з райкому в надцятий раз збирався перед світанком поставити кандидатуру Шута на голосування, змовники принесли звістку, ніби у сільраду щойно подзвонили з Борзни і сказали, що хай так і буде, як люди хочуть. Матющенка прокотили й обрали Тарабару, який відповідав своєму прізвищу. А Федот Данилович “пішов” головою у Шаповалівку, тільки й там довго не затримався. Бо свято вірив у переваги колгоспного ладу і робив усе для її унаочнення. Майже всі капітальні колгоспні об”єкти у Високому збудовані за його головування: двоповерхова контора, Будинок культури, гараж, цегельний завод, довжелезний ставок, ферми та ін. Був він людиною особисто чесною, надзвичайно роботящою, непитущою, неблудливою, але страшенно лайливою. Сам не крав і нікому не давав. Переважно із-за цього й спалахували безкінечні конфлікти з колгоспниками, які таким чином намагались надолужити “законно” відібране у них владою. Застав якось Шут хутірських качок у шкоді, загнав лозиною в порожню силосну траншею й призначив викуп- по 5 крб. за штуку.

-Бо й подохнуть!..

Іншим разом вистрибнув непомітно з машини на ходу і заліг у рівчаку біля саду. Вночі сторожі з мішками яблук за плечима якраз і втрапили на нього. Шут не лаяв їх, не пробирав, люб”язно дозволив нести яблука додому, ще й мішки на плечі підсадив, але попросив:

-Про заробіток навіть не згадуйте і в сад більше не з”являйтесь! Своє взяли.

З двоюрідним братом, моїм батьком, не родичався. Звинуватять, казав, у сімейності. 1955 року батьки повернулися в хутір з чергових дворічних мандрів на Дніпропетровщину, де шукали порятунку для себе і для нас від голоду, так Федот примусив їх заново писати заяви про вступ у колгосп і як щойно прийнятим обрізав город біля хати. З”явилася вакансія рахівника в щойно збудованій міжколгоспній цегельні, але й туди не взяв батька. Характерник, блін, як каже мій онук… За цей характер турнули Федота Даниловича й шаповалівці. Та якраз нагодився Микита Сергійович Хрущов з просуванням королеви полів аж за Полярне Коло і славетному партизану винайшли в Борзні посаду інструктора по кукурудзі, яку в нашій місцевості вирощували переважно для того, щоб скуштувати смачних варених качанів. На цій спокійній посаді Федот Данилович занудьгував, відкрилися старі рани, довелося ампутувати ногу, а безногому в селі на старість скрутно. Й перебрався Федот Данилович у Київ, оселився з дружиною на вулиці Серафимовича на лівобережжі. Все було під рукою у міській квартирі, був спокій, певний достаток, яким Федот Данилович ніколи, здається, особливо не дорожив, але міське життя було йому не по нутру.

-Повернись літа і здоров”я – жодного дня не сидів би отут у Києві, бо нема нічого милішого за село, за рідне Високе,- сказав він нам з сином на прощання перед від”їздом на хутір. Незабаром дійшла чутка, що Федота Даниловича не стало.

Втім, з характером, якщо не з норовом, були й Малияни. Зокрема мій дід Данило Малиян. Бідак з бідаків, він так і не вступив до колгоспу, навіть під загрозою висилки залишився одноосібником.Обійшлося. А коли, все ж таки, примусили хоча б переселитися в хутір Купченки, перевіз хату останнім і поставив так, щоб з вікна було видно колишнє дворище. Померли дід Данило і баба Тетяна влітку 1947 року з голоду. Дід, пам”ятаю, щодня приходив обідати до нас, а баба Тетяна обідала у дядька Степана, старшого сина. Але і в нас, і в дядька їжі не було. Ось-ось, чекали, опухнемо, як уже дехто з хуторян. Тож і діда з бабою, яким ішов уже восьмий десяток, врятувати від голодної смерті не змогли.

Почуття вічного голоду переслідувало мене в Хуторі, Києві, Дніпропетровську -до закінчення держуніверситету в 1963 році приїзду восени 1963 року за призначенням у Червоноіванівську школу-інтернат, де разом з дружиною ми почали харчуватися в шкільній їдальні.

 

29. Чуні.

Що це таке, сьогодні у селі не кожен скаже. А в 40-50-ті роки минулого століття все українське селянство було взуте у них.

-Спасибі Сталіну- грузину,

Що взув нас у резину,- римували тоді дотепники не лише на Чернігівщині. А в Шаповалівці 1952 року хтось вивів дьогтем на фасаді зрубу щойно збудованої сільської лазні. З гумових шин викроювали, клеїли й торгували тоді чунями по всій Україні підприємливі й пронозуваті вихідці з Кавказу.

Одного разу батько придбав собі у Борзні чуні з такої тугої червоної резини, з якої, оцінили ми з братом її якість, будуть колись чудові рогатки. І почали ми з Віктором чекати, поки батько зносить чуні. Минали літа за зимами, а зносу чуням не було. Та й не настало. Взимку 1953 року, навчаючись у 9 класі Шаповалівської середньої школи, ще й я доношував одну чуню. Інша була у мене чорною. І я на перерві стромляв одну ногу в сніг, щоб дівчата не бачили й не кепкували з мене, як з гуся різнолапчатого.

Зими, спасибі, були тоді у нас дуже сніжними.

30. На, Пашо, заробив…

Сказав, ніби відзвітував батько і поставив на піл (це, мабуть, майже те ж саме, що й російські п о л а т і, але не під стелею, як в і з ь б є, а півметра над долівкою) перед матусею зо чверть мішка з житом, яке приніс від комори в одній руці. В колгоспі почали давати на трудодні. І йому як колгоспному начальнику комірник дядько Самсон відважив першим. Трудоднів у батька було багато, не менше 350. Праця рахівника цінувалася. Отже решта хуторян отримали ще менше за батька. На цей заробіток треба було прожити осінь і зиму 1946-го, весну 1947 року – до нового врожаю.

31.Звари, Пашо, картоплі в мундирах…

Попросив батько матір, повернувшись вечором з контори.

-Чого це тобі проти ночі закортіло?- здивувалася мати.

-Та не мені, а уповноваженим з Борзни.

-А їх чого, прости Господи, чорти на ніч припруть?

-Приїдуть зерно з комори вивозити на гарантований схов. Так щоб люди не бачили, пересидять у нас, поки хутір засне. Самогонка, переказали, у них є, а закусити нічим. Звари…

-Ладно, зварю, щоб вони подавилися…

Вранці комірник дядько Самсон зняв з дверей комори і забрав додому навсяк випадок спадщину “куркуля” Грибка – старовинний пудовий висячий замок, щоб ми, діти, не шубовснули його в колодязь. У виметених засіках не залишилося й зернини. Зате так зручно було гратися в схованки, поки не підтягло животи без хліба й не опухли ноги в декого з ровесників.

32. Як помирав дід Сіліверст

Про те, що він помре на паску, дід сказав місяця за півтора до Великодня.

-Баба Федося вночі приходила, кликала, щоб довше не барився. І я пообіцяв…

Нам,онукам, не вірилось. Вже років п”ять на горищі лежала міцна дубова труна, яку дід змайстрував для себе незабаром після смерті бабусі. Влітку, граючись у схованки, ми ховалися в ній, а взимку зберігалося жито. Труна смачно пахла хлібом.

-Приємно буде в ній вічним сном спочивати,- потягував ніздрями дід.

Звечора перед Великоднем я прибіг до діда в Прачі з пасками в кошику, щоб з двоюрідним братом Федором іти в церкву святити.

- Ганно, поклич Биленка і накрий нам, чим Бог послав, попрощаємось,- розпоряджався дід Федоровій матері. Ошатний дід Биленок з пишною білою бородою прийшов не гаючись. На сундуку, щоб не під образами, вже чекала пляшка й закуска.

- Ну що, Федоре,- налив дід чарки,- давай вип”ємо востаннє. Ти не гріши -заїдай ось пісним, а я й оскоромлюсь, бо свяченого вже не дождусь. Попрошу завтра Бога, щоб простив…

Діди вибачились за можливі обиди, випили й почали закушувати. А ми з Федором схопили кошики й гайнули в церкву на всеношну.

-Борисе,- встигла затримати мене тітка Ганна, перш ніж ми вискочили з двору,- ти завтра після церкви забіжи спочатку до нас.

Дерев”яна церква в Прачах, збудована ще гетьманом Іваном Степановичем Мазепою за 15 000 злотих, стояла у центрі села серед товстелезних крислатих щонайменше чвертьтисячолітніх кленів. На свята до неї сходилися старі й малі. Ось і тепер. Хлопцям, як і торік, знову відвели один крилас і за пустощами під майже невгаваючий спів півчої всеношна наче змигнула. Під ранок у церкві людей поменшало і стало прохолодніше, а потім знову побільшало і потепліло.

-Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!- радісним голосом тричі сповістив, нарешті, священник.

-Воїстину воскрес! – бадьоро відповідали йому люди хором і дружно рушили слідом із церкви. Потім вишикувалися довкола у кілька рядів, опустили на землю поперед себе кошики з пасками і різними наїдками. А священник почав кропити усіх підряд.

Посвятивши паски, ми побігли з Федором додому. Дід лежав на печі і гукав:

- Артем! Василь! Чуєте? Батько зове! Ходімо за ним! Вище! Вище! Не відставайте!..

-З покійними братами гомонить,- пояснила тітка Ганна. -Біжи, Борисе, додому, скажи матері, дід марить, хай іде прощатися.

Я схопив кошик і щодуху помчав у хутір, не дуже-то вірячи тітці Ганні. Однак матуся, не гаючись, поспішила у Прачі. Але не встигла.

- Перед Прачами посеред лугу в серце кольнуло аж зупинилось, і я збагнула, що живим батька вже не застану,- згадувала потім мати.

Діда ховали всим селом. Гомоніли, що Бог забере його прямо в рай, бо на Великдень помирають тільки святі або сподобні Господу. Діда у пахучій після жита труні віднесли в церкву і залишили на ніч, а наступного дня забрали на кладовище і опустили в яму поруч з могилою бабусі Феодосії.

Смерть діда пережилася болісно. Вперше прийшло усвідомлення приреченості та минучості всього земного й затьмарило густими хмарами безпросвітнього смутку красу весни, радість вічно голодного, зате безтурботного дитинства. Думки про смерть довго переслідували мене і псували радість буття. Про свій сум кортіло розповісти кому-небудь, але бракувало слів. І від того було ще тяжче.

33. За трудомінімум.

Це неоковирне словосполучення було наче батіг. Кожного колгоспника примушували відпрацювати протягом року щонайменше 350 днів і заробити мінімум 350 трудоднів. Інакше!..

Погожого липневого полудня, мирного й тихого, налетіла з Борзни на хутір страшна зграя: секретар райкому, прокурор, начальник міліції, суддя, редактор райгазети і рядові міліціонери. Увірвались у колгоспну контору і до батька:

-Давай документи і скликай народ, розберемось з трудовиходами!

Жінки ( а це була головна робоча сила в колгоспі) щойно прибігли з поля на обід, порались по хазяйству: доїли корів, сікли ботвину й давали свиням, годували дітей, -але змушені були кинути все й поспішити до школи. При ній у тісній комірчині тулилася й колгоспна контора.

У класі за столом під червоною у чернильних розводах скатертиною на них уже чекала комісія. Гортали розгорнуті відомості про вихід хуторян по наряду, рахували проставлені проти кожного прізвища палички. За минулі 6 місяців у кожного мало бути не менше 175 трудоднів.

Всіх жінок, у кого було менше, негайно посадили на окрему лаву і взяли під варту. Нашу матір теж. У неї було тільки 174 трудовиходи!

-Якби я знав, так, принаймні, тобі дописав би ту паличку!-винувато виправдовувався батько вдома вечором.

Почався скорий на розправу суд. По малості років бути на ньому не довелось і переказую з почутого. У хуторі довго тільки й балачок було. Наша матуся злякалася і просила, щоб зглянулися хоча б над її дітьми. А тітка Наталка, вдова з двома малими доньками, казала суддям все, що думала про них і про колгоспи. Євдоха, дружина дядька Тимоша, який, розказував, тільки за третім разом утік з полону і все-таки добивав німців аж до Перемоги , теж так і стригла прямо в очі. Секретар з прокурором ледве встигали кліпати, а підсудки записувати.

…Того ж тижня хутір виряджав у Сибір і на Далекий Схід 6 сімей. Постановили виселити тільки жінок з дітьми, але з ними їхали й чоловіки. У кого були. Тітка Євдоха з дядьком Тимошем повезли в Іркутську область чотирьох дочок, бо п”яту встигли видати за глухонімого у Прачі. У красивоЇ, наче намальована, тітки Наталки свій дядько Сила загинув на фронті, так замість нього поїхав у Хабаровський край голова колгоспу Грицько, дядько тітки Катерини, яка вночі побила шибки тітці Наталці.

Решту не пригадаю. Над матусею зглянулись, не засудили. Бо таких грамотних, як наш татко з майже шістьма класами і курсами рахівників, у хуторі тоді більше не було і вести облік трудоднів було нікому.

34. Як Данило протвережував Макара

Данилу й Макару доручили доглядати колгоспних волів.Обидва дядьки були протилежної вдачі і чому їх спрягли у роботі, не важко збагнути. Данило горілки й до губ не підносив. А Макар, якби можна, так, мабуть, і не просихав.

Поратись біля волів не складно. Особливо влітку, за тепла. Тварини спокійні, сумирні, в шкоду не йдуть. Всю ніч смикають та смикають траву, а як напасуться, лягають і відпочивають. Нема клопоту й з водопоєм -навкруги не дощові калюжі, так болота або копанки. Самі стежку знаходять.

Зате спробуйте попорати взимку! Сіна в ясла наклади.Зганяй до колодязя і напої. До колодязя не підійти -цямрина зовні і внутрі вся наче облита товстим шаром прозорого слизького льоду. Кожному волові треба витягти з колодязя пару цеберок, як мінімум, а волів у колгоспі було кілька десятків. Натягаєшся…

Спеціально для волів на вигоні, де вода була близько, викопали неглибокий, але широкий колодязь. Технологія водопою була така. Після роботи випряжені воли з хліва йшли до колодязя й обступали довге дерев”яне корито. Один дядько ставав на цямрину і тягав відро за відром з колодязя, а інший виливав воду в довге дерев”яне корито і повертав порожню цеберку першому. І так, поки скотина не нап”ється і сама не потюпає в хлів.

Одного разу в добрячий мороз Макар знову з”явився до колодязя напідпитку і спробував умовити тверезого Данила помінятися навсяк випадок робочими місцями. Але завжди слухняний наче віл Данило завпирував.

-Твоя черга на цямрину? Лізь! Шубовснеш у колодязь?- гомониш. -Витягну, не встигнеш і втопитися…

Вибрався Макар на цямрину та й шубовснув ледь не за першим же відром. Став у воді під руки і гукає:

-Тягни, Даниле, пошвидше, поки не простудивсь!

Дядько Данило негайно опустив порожню цеберку, почекав, поки п”яний напарник забереться у неї з ногами, і взявся за звід. Та як тільки голова Макара з”явилася над цямриною, чи то й справді не втримав, чи навмисне випустив звід з рук. Макар знову шубовснув у хрещенську купіль з 5-метрової висоти. Данило знову подав йому цеберку, знову підтяг до верху і знову не втримав. Повторивши таку водну процедуру кілька разів, Данило наче змилувався над геть протверезілим Макаром і витяг, нарешті, з купелі.

У той день, коли була його черга стояти на цямрині, Макар намагався багато не пити. Принаймні, до водопою.

35. Хутірський штукопал

Дядько Макар витівав часом таке, що іншому б і в голову не прийшло. А вчуди так, як Макар на весіллях зп”яну, сорому не обібрався б і протверезівши.

На весіллях у Макара було два постійні атракціони. Ще тверезим, поки не покликали за стіл, Макар шукав охочих забитися з ним об заклад, що й цього презлючого завбільшки з теля хазяйського пса, який аж скаженів від люті на короткому цепу біля будки, він візьме за ошийник, підніме в гору і плюне прямо в роззявлену пащеку.

- Хто не вірить? -під”южував Макар.- А може хто сам відважиться й спробує?

Дядьки терпіли кепкування Макара, поки хтось не розщедрювався на півлітру. Люди розступалися подалі від дроту. Господар відпускав собаку з короткої прив”язі. І Макар, дивлячись прямо в очі шаленіючому від люті псу, що наче скажений рвався проти і був ладен та й здатний розірвати кожного, хто наблизиться до нього, рушав на звірюку. Та чим ближче підходив Макар, тим боягузливішим ставав пес. Потім починав скавчати, задкував і ліз у свою будку, підібгавши хвоста, й не гавкав, а тявкав звідти. Макар підходив до будки, простягав руку в отвір, брав пса за шлейку, витягав, пересилюючи чотириногий опір, з будки, піднімав урівні з своїм обличчям, плював у розкриту пащу пса і кидав на землю. Пес хутко зникав у будці і до кінця весілля не подавав звідти й голосу.

Другий атракціон Макара був сороміцьким. Геть сп”янівши, Макар розстібав штани, вивалював довжелезне й чи не вічно напружене червоне чоловіче достоїнство і починав набиватися овдовілим молодицям, влаштовуючи веселий переполох. На Макара плювали, штовхали в плечі, обзивали, а йому цього гамору наче тільки й треба було.

Разом з іншими Макара не замели на фронт. У нього не було вказівної пучки, якою натискують на пусковий гачок гвинтівки. Де й як він його позбувся ніхто не знав, але припускали, що чи не навмисне. Щоб уникнути мобілізації, мовляв. Так і сталося. Але через кілька днів після першого післяокупаційного призову, коли в хуторі залишилися тільки вибракувані й каліки, про Макара раптом згадали знову. Викликали в сільраду у Високе і вручили повістку з викликом у Борзенський райвійськкомат з кружкою і ложкою. З Високого геть п”яний Макар повернувся у хутір і прийшов за співчуттям до батька, якого теж не призвали (ліва нога у батька була коротша правої на кілька сантиметрів і він не служив строкової). Мати поралась біля печі, а батька в хаті не було. Спочатку Макар приплакував над своєю гіркою долею, а потім вирішив сховатися і заліз під піч. Мати сердилася й сміялася, намагалася вигнати Макара з підпіччя кочергою, а він примовляв звідти:

-Каліка негодная для війни пригодная!!!

З повними відрами зайшов батько, теж розсміявся, почувши макарове причитування. А потім виставив на стіл пляшку і Макар сам виліз з підпіччя.

Цей штукопал, між іншим, був з досить злодійкуватої родини Бубнів, яких, за переказами, пан з-під Прилук збув пану в Прачі по бартеру в обмін на мисливських собак. Так воно, чи ні, хтозна, але окремі Бубни залили хуторянам сала за шкіру. Стара Бубниха була страшенною пройдою і умудрилась украсти платок навіть з убитого поліцая Терьохи, яким його прикрили у сінях від мух. На смертному одрі баба Марта сповідувалась і каялась перед хуторянами за заподіяну їм шкоду. Велику Тетяну й Великого Івана, могутнє зовні подружжя, яке народило й виховувало трьох синів і двох дочок, Бубниха просила вибачити за крадіжку їхньої корови, яку зарізали й з”їли. У кожного з синів Бубнихи була своя злодійська спеціалізація. Юхим-домушник обкрадав хати. Василь точив зерно з колгоспних засіків, пробуравивши знизу підлогу в коморі. І зрештою потрапив на будівництво гідроелектростанцій Волзького каскаду за крадіжку людського збіжжя з колгоспного вітряка в 1947 році, залишивши на руках у хворої на сухоти дружини п”ятеро неповнолітніх дітей. Макар спеціалізувався на курях, які тоді всідалися на ніч, де заманеться. Отож Макар, заздалегідь примітивши здобич, прошкував пізнього вечора мимо облюбованого двора, хапав курку з вишні, скручував їй голову під крило так, що вона не встигала писнути, і ніс до вдови Марфи з трьома голодними хлопцями.

Щось безшабашне, відчайдушне й навіть привабливе було в цьому сімействі. Батько, дід Нестор, якщо не помиляюсь, був по натурі таким, що й мухи не зобидить. Зате баба Бубниха – не приведи, як кажуть, Господи, й заступи! Злодійську вдачу вона успадкувала, мабуть, з народження й інакше, мабуть, просто не могла.

Пригадується така картина. 7 липня. У Прачах- храм на Івана (так уже трапилось, що цих Іванів було аж три: Іоан Предтеча, в честь якого в Прачах була освячена церква; Іван Мазепа, який її збудував, та Іван Купало, про якого в Прачах не забувають і досі). У хуторі одні теж примазалися до прачівців і святкують у цей день. А інші – до височан і храмують на Пречисту, 28 серпня, в день, коли була освячена церква у Високому. Хто звідки родом, той свого храмового дня й тримається. І до нього у цей день йдуть у гості всі, кому заманеться, родичі й взагалі чужі люди. Наш дід Сіліверст, хата якого була скраю Прачів з боку Адамівки, Кінашівки, Борзни й так далі, вдягався на Івана в усе чисте, розчісував бороду і виходив навперейми тим людям, які йшли шляхом у Прачі на храм мимо його двору. Тих, у кого не було в Прачах родичів, дід, якщо довідувався, негайно ж забирав до себе. Вважалося, що чим більше гостей, тим більше поваги й честі хазяїну.

Отже, 7 липня. Прекрасний погожий день. Повітря аж дзвенить від пташиного граю в гаях, у квітниках гудуть бджоли, джмелі, під стріхою- шершні, скрізь грають гармошки, б”ють бубни, а де нема- вибивають у сковорідки, ляскають терниці, теж пристосовані під музінструменти, звідусіль чутно пісні, сміх, жарти. Молодь постарше зібралася на поляні біля двох високих дубів, що наче брати обійнявшись віттям стоять поруч і вровень. Високо над землею вони сполучені товстою перекладиною, прикручені до якої відпареними в кип”ятку вершинами спускаються майже до землі дві довгі вервечки з тонких берізок. Знизу вони теж з”єднані перекладиною. Це гойдалка, яку змайстрували парубки, щоб гойдатися з дівчатами. Амплітуда коливання сягає метрів двадцять, а вгору пари злітають метрів на десять. Писку, сміху, ойкання, айкання, захвату, сили, молодості- хоч відбавляй. Свято!

По вулиці мимо нашого двору йде з піснею цікава компанія. Попереду під ручку ( в хуторі так не ходили) крокують Нестор Бубно і Марта Бубниха. За ними чотири сини, немов соколи, високі, рослі, стрункі, дужі та гарні, несуть врівень з плечами -кожен за окрему ніжку- стіл під скатертю з четвертиною ( 4 літри) самогону, паляницею й солянкою. Крокують в ногу. Мати заспівує, а сини підхоплюють і виводять так, що аж вуха в”януть. Щойно закінчать одну, заводять іншої. Ідуть в гості до нашого сусіди дядька Миколая й тітки Олени…

36.Чортові штани.

Поступати в Київський топографічний технікум я приїхав з хутора в полотняних штанах, фарбованих у коричневий колір ольховими бруньками, і змащених дьогтем старих батькових чоботях.

-Куди ж ти тепер, хрищенику? -зажурився, пам”ятаю, Тимофій Михайлович після мого провалу на вступних екзаменах.- Середньої ж школи поблизу хутора немає?

-Ага,- відповів я безжурно.- Найближчі в Ядутах або Шаповалівці за 15 кілометрів. Буду в колгосп волам хвости крутити…

-А що як я тебе в Києві прилаштую? Підеш у 8-ий клас, а житимеш у нас.

З виписаним мені в Києві свідоцтвом про народження Тимофій Михайлович сходив у Міністерство внутрішніх справ на Хрещатику поблизу Європейської площі і, наговоривши ментам про мене бозна що, домігся тимчасової прописки на один рік. Потім звернувся в органи освіти і мене прийняли у 8-в клас СШ N155.

Після прачівської семирічки вчитися в київській школі було важкувато, але найдужче мені допікали штани й чоботи. Щоб виглядати по-міському, я почав носити їх навипуск. І від дьогтю мої коричневі штани почорніли знизу.

-Пиши батькам, проси грошей, може вишлють хоч трохи та я добавлю і купимо тобі нормальні штани,- поспівчував хрищений.

Зглянулися батьки, стяглися й прислали мені аж 100 карбованців! Найближчої неділі ми поїхали з хрищеним на товчок.

Тимофій Михайлович був колишнім царським офіцером, але володів і прикладним ремеслом – був непоганим шевцем. Нового взуття не шив, зате старе ремонтував і перетягував так, що конкурентів окола не мав. Перешитими чоботами, ботинками, черевиками підторговував навіть на київському товчку, який знаходився тоді на Сталінці. Накупить таких, що каші просять, обріже, пришиє нові стільки й підметки, підіб”є каблуки березовими цвяшками в два рядочки, відполірує ваксою і дивись наче в дзеркало. Дешево й сердито, каже, а зносу не буде. Отож і в цю неділю хрищений віз на товчок товар. Щоб не платити містове, яке брали при вході через ворота з ношею, хрищений залишив мене з мішком зовні товчка, а сам з порожніми руками пройшов усередину даром і гукнув:

-Перекидай через паркан і біжи до мене! Зійшовшись, ми знайшли ряд, де розташувались шевці, вибрали місце, розстелили мішковину й розіклали товар. Проінструктувавши мене, скільки за що правити з покупців, Тимофій Михайлович пішов шукати мені штани.І незабаром почав підводити до мене продавців.

-Вибирай,- мовляв. Жодні штани не сподобались мені. Зносу їм, як розхвалював хрищений, дійсно може й не бути, але я буду в них наче опудало.

-Ладно, йди й вибирай сам, але не купуй, поки я не подивлюсь,- сказав хрищений після кількох невдалих спроб нав”язати мені свої штани.

У мене в кишені, крім сотні з хутора, було й заначених від хрищеного 3 крб. Разом 103. І тільки я протиснувся крізь натовп на півсотні метрів, як побачив свою мрію. Дебелий чолов”яга продавав такі блискучі темноголубі штани з бостону, як казав, з такими відутюженими гострими, наче леза, стрілками і правив за них всього-навсього 170 крб.

-Ех, мені б такі!- мабуть, прочитав чолов”яга у моїх очах, бо зненацька аж накинувся:

-А ты, чаво пялишься, малец? Ведь у тебя и трешки нет! Дашь трояк – штаны твои!..

-Не потрібна мені ваша жертва,-відповів я гордо щось на зразок цього.-Грошей у мене значно більше, але не стільки, як ви правите.

-А скоко у тебя?

-Сто три рублі.

-На, бери, да знай мою доброту,- зробив вигляд чоловік начебто йому вже набридло торгувати. Вручив мені штани, Не встиг я й приміряти, узяв гроші і щез у натовпі.

Відійшовши три кроки, я згадав про наказ Тимофія Михайловича нічого не купувати без нього, але було вже пізно. Згадав я також, як, вибираючи мені штани, хрищений дивився через них на сонце, чи не трачені віком і міллю. І теж подивився. Штани були наче решето!!! Ніби в воду опущений повернувся я до хрищеного.

-Купив, отже,- прочитав він з мого обличчя. Узяв штани, позирнув крізь них на сонце і повернув мені.

-На, наносишся…

Надвечір, спродавшись і… скупившись, ми повернулися з товчка на Воровського,12-ть, і я негайно приміряв обнову. У поясі штани не сходилися на мені, не товстішому за жердину. Горю моєму не стало меж! Не покрасуюсь я перед Свєткою Полупановою хоча б з тиждень! Ходити мені в школу до кінця року в задрипаних по коліна дьогтем полотняних штанах!

-Беремо й штани з собою,-сказав хрищений наступної неділі, коли ми збиралися на товчок.- Може хто дасть хоча б двадцятку…

Знову обдуривши базарних містовиків, Тимофій Михайлович розіклав узувачки, а я пішов торгувати штанами.

-Як не візьмуть за 30-40, віддавай і за 20-ть,- напутив мене хрищений. Та я на всяк випадок вирішив правити дорожче, як прийнято на базарі. І незабаром трапився покупець, такий же пацан, як і я, але міський, розбитніший. Розвівши штанини в руках і приклавши до пояса, він дав мені за них 60 крб.

-Бач,- здивувався хрищений,- тут ще й дурніші за тебе є. Наступної неділі щось і тобі купимо купимо. А тепер тікаємо, поки не роздивився!

Минув тиждень. І знову хрищений торгував своїм, а я шукав штани.

-Тільки не спіши! Трапляться підходящі- приводь продавця, разом обдивимось і приміряємо.

Грошей хрищений мені не довірив, хоча я й сам уже беріг би їх. Довго чи коротко шниряв я серед продавців штанів, аж раптом солідний дядечко звернувся до мене з пропозицією.

-На, ось, візьми за 20-ку, на тебе якраз!- протягнув чоловік ті штани, які тиждень тому я продав, ймовірно, його сину.

Тікав я від того дядька й від тих штанів, наче від гоголівського чорта з свиткою. Хрищений, зрештою, підібрав мені такі штани, як сам хотів. Протирав я їх довго, до закінчення 10-річки.

…А ті, чортові, й досі стоять перед очима!

37. Мундир.

Взяття Києва червоними в лютому 1918 року, після Крут, застало хрищеного по дорозі на Євбаз.

-Крокую по Кудашівській,- розповідав,- а звідти, знизу, біжать мені назустріч. -Ура! Ура!- кричать. Дивлюсь – прапор у них червоний! А в мене у гардеробі офіцерський мундир висить. Зазирне якийсь більшовик, побачить і мені – капут! Повертаюсь додому, хапаю мундир і в туалет у дворі. Втоплю! Просунув у товчок, а мундир мій не тоне! Ну якщо в гардероб могли й не зазирнути, так в туалет комусь з революціонерів обов”язково припре. Помітять мундир і мене неодмінно вирахують. Неминуча хана! Що робити? Вискакую у двір, відриваю дошку від паркана й назад у туалет. Ледве встиг утопити, аж і матросня в двір…

38. Вприглядку і вприлизку.

Чай з цукром був у хрищеного переважно вприкуску. Економили. А коли й економія зникала, хрищений жартома пропонував уживате жарену водичку вприлизку або в приглядку. Прилизку я, принаймні, уявляв. А про “приглядку” й не здогадувався.

-Після окупації України німцями в 1918 році, – відповів якось хрищений на моє запитання,- я, щоб вижити, перекваліфікувався з офіцера в контрабандиста.

В Києві продуктів, хоч завались, а з одягом біда. Дорожнеча! У Москві ж, кажуть, навпаки. Найбільший попит- на цукор.

Набив Тимофій Михайлович заплічник кусковим рафінадом, сів на вокзалі у потяг курсом на Хутір Михайлівський, та й відбув на тодішній кордон між Українию й Росією. В Хуторі вийшов, потинявся до вечора, а як стемніло, вийшов за Хутір, перетнув кордон і повернувся на ту ж станцію з радянського боку. Знову сів у потяг на білокам”яну.

-А в Москві на кожному кроці й у кожному підвалі- чайна. За столами сидять голі до пупа кацапи з рушниками через плече. Перед кожним кацапом стоїть металева кружка і пара чаю: великий чайник з кип”ятком, а маленький, замість кришки,- із заваркою. Хто з грошима – той п”є внакладку і вприкуску. А в кого катма грошей на цукор, ті -вприлизку і вприглядку. Над центром стола, за яким сидить компанія москалів з кружками, звисає зі стелі на нитці грудочка цукру. Лизни язиком і запий кип”ятком, лизни і запий! Руками брати не смій навіть за нитку, бо відбубнять, щоб не обпивався солодким. А вприглядку й того ростіше. Сидять, знову ж таки, довкола столу, а над ними грудочка цукру прибита до стелі. Задрав голову, зирнув і запиваай, зирнув і запивай, поки в роті солодко.

Продав хрищений цукор, накупив барахла і повернувся у Київ. Збув барахло, набрав цукру і знову в Москву.

-Багатіти став. Одружитися затіяв. Але що то за жених без єнотової шуби? Схожу за кордон востаннє, виміняю шубу і зав”яжу з контрабандою,- вирішив хрищений. І поїхав.

39. З контрабандистів у чекісти.

Спочатку все йшло так, як хрищений і задумав. У єнотовій шубі повернувся з Москви у Хутір Михайлівський і пішов уночі через кордон. У заметеному снігом болоті тільки очерет стиха шелестів.

-Стій і не озирайся! -пролунало раптом з очерету. Три озброєні постаті метнулися до хрищеного, збили з ніг, відібрали заплічник, зняли шубу, розбули, роздягли до підштаників, розбули і пригрозили:

-Йди прямопо льоду і не озирайся, поки не нарахуєш триста кроків, бо кулю одержиш!

-Зробив я кроків тридцять,- розповідав хрищений,- а потім вирішив, що бандитів уже й духу нема. Озирнувся- справді. Тільки вдалині де-не-де вогники блимають у Хуторі. А мороз такий, що й ніг уже не чую. Але що робити? Куди йти? До німців? Так навіщо я їм такий голодранець потрібен. До червоних? Теж небезпечно без документів. Але ж вони хоча б співають, що за бідних, гнаних і голодних.

Довго роздумувати було ніколи. Хрищений прибіг на станцію до чекістів, які контролювали кордон. Сказав, що пробирався з України в Росію, але в болоті перестріли бандити, роздягли, забрали документи й відпустила на всі чотири сторони на поталу морозу.

Його вислухали, дали якусь шинелю, щоб накинув на плечі, і кілька днів він тинявся знічев”я по станції в підштаниках і шинелі. А через Хутір Михайловський тоді йшли потяг за потягом. З більшовицької Росії в Україну тікали буржуїни. В Хуторі у них віднімали усе, що можна було відняти, особливо коштовності, й відпускали. Хто добровільно не віддавав та ще й ковтав, скажімо, золоті обручки чи персні, тих годували так, щоб швидка напала, і все одно знаходили. Конфісковане добро й цінності оприбутковувалися на потреби революції. Однак експропріатори не забували й про себе. У секретаря прикордонної митниці, так би мовити, знайшли конфісковане золото і без довгих роздумів розстріляли. Не врахувавши, що письменних, хто б вів облік, серед них нема. Тимчасово залучили до справи хрищеного. Дали чиїсь штани, гімнастерку, взяли на прохарчування. Пиши! Поступово хрищений втерся, як кажуть, у довір”я і був залічений у команду секретарем. Тим часом більшовики зірвали Брестський мир й пішли на Україну війною. В Харкові був утворений промосковський український уряд. Скрізь потрібні були випробувані кадри. Потреба в чекістах-прикордонниках у Хуторі Михайлівському відпала. Розпитавши, мабуть, хрищеного, звідки він родом, червоне командування вирішило направити хрищеного комендантом Борзни. Про те, що він незабаром прибуде додому таким начальником, хрищений повідомив своєму батьку в Шаповалівку. А батько, який саме брав участь у підготовці повстання проти червоних відповів у тому дусі, що приїжджай, мовляв, Тимко, повісимо на першій гілляці. Що робити? Відмовишся їхати комендантом, червоні шльопнуть. Поїдеш – батько не змилується.

-Зробив я собі документи, ніби хворію на сухоти і потребую лікування в теплому кліматі. Та й гайнув у херсонські степи. Влаштувався в сільраду і “провоював” усю громадянську, після якої повернувся в Київ і, нарешті, оженився…

47.У кожного своє горе

Тоді в Афганістані йшла війна. Сина наших сусідів поранили на тій війні. І командування Київського військового округу запросило сусідку в шпиталь, де син одужував після операції. Оселили її, розповіла сусідка після прибуття з Києва, в шикарному номенклатурному готелі з дружиною першого секретаря райкому партії в одному двомісному номері.

Перша районна леді приїхала в Київ скаржитись міністру охорони здоров”я на головного лікаря своєї центральної районної лікарні. Підстава була така, поділилась сімейним горем спімешканка.

Помітили вони з чоловіком, що синок Петя не росте. А низькому в житті гірше, ніж високому. І дівчата зверху вниз ставляться, і начальство рідше помічає. Спробуй кар”єру зробити. Поміркували, порадились з чоловіком та й вирішили проконсультуватися з медиками.

Викликав чоловік головного лікаря до себе в райком партії. Порадь, мовляв, дорогий товаришу, як зарадити нашому горю.

-Ноу проблемс! -відповів буцімто лікар. – Знаю такі стимулятори, що Петя через рік обставит усіх акселератів. Стимуляцію Петіного росту він бере на себе і вважатиме це партійним дорученням і своїм обов”язком комуніста.

Почав ескулап давать Петі якісь закордонні пігулки. Не за спасибі, звичайно. Обов”язок обов”язком, а борг краще. Поліпшили вони головному -будинок якраз у райцентрі для номенклатури здали- житлові умови. “Жигуля” позачергово прикотити допомогли. Від строгача за розкатування на "швидкій допомозі" у приватних справах відвели. Одним словом, як він до них, так і вони до нього.

Минуло з-пів року, а Петя, якого батьки ледь не щодня притуляли до лутки з вирізаною позначкою, не виріс і на міліметр. Тільки вибрикувати почав, наче дорослий. Мами став соромитись.То купала ззаду й спереду, а то й у ванну "нє захаді”! З уроків фізкультури, переказав директор, тікає.

-Та що ж воно з нашим хлопцем?-занепокоїлася мати. – Ти б зайшов у ванну та й придивився, чи не підчепив, бува, якої-небудь зарази.

Батько послухався. Вибрав момент і – шасть у ванну. Та й вискочив зразу наче опечений. Не знаю, каже, журитися нам чи сміятися, радіти чи плакати.

-У нього вже більший мого! У корінь росте…

Не повірила першому перша. Звик ти, каже, чоловіче, приписувати й прибріхувати, може й тепер доточуєш. Та й сама зазирнула з цікавості.

-Боже ж ти мій ! – перехрестилася на портрета Ілліча.- Бувають же отакі дива!..

З одного боку, метикують обоє, з таким прибором ніде не пропаде, по якій би стезі не пішов, чи то по партійній, чи по радянській. А в комсомолі та профспілках – взагалі фору матиме. А з іншого, що ж у нього до повноліття виросте. Мо й ходити заважатиме?

Збагнули тепер батьки, чому син їх соромиться, з уроків фізкультури тікає. Все через ті гормони, будь вони тричі прокляті вкупі з медициною! На фізкультурі у Петі такий “бантік у профіль”, що й у фізручки очі на лоба лізуть, а про учнів годі й казати. Глузують, наче й не син першого секретаря! А хіба ж дитина винна? Це все вони та отой ескулап, де він узявся на їхню голову з своїми стимуляторами! Давав, мабуть, хлопцю жереб"ячу дозу, наче перед паруванням!

-Виключи ти його з партії й прожени з роботи!!! – розлютилася перша.

Наступного дня зранку перший секретар райкому КПУ викликав головного лікаря до себе в кабінет наче у громадських справах і підступив з куцими гужами. А лікар тільки плечами знизує.

-Разві же я знал! Разві ж хотєв? Дози не конячі, а дитячі, скільки рекомендується. Чому не в стовбур, а в корінь, питаєте, пішов ваш Пєтя, для мене самого удівітєльно…

Не стали вони персональну справу заводити, партквиток відбирати, як збиралися спочатку. Комісії з перекомісіями почнуться, на партзборах візьмуться полоскати, преса, чого доброго, підключиться…Такий гвалт зчинять, що й до Москви, до Політбюро ЦК КПРС дійде. Ще на кар”єрі чоловіка окошиться. Може він поросте ще трохи та й сам перестане?

Але й головному вирішили не дарувати.

Як відреагували в міністерстві на скаргу дружини першого секретаря райкому партії, наша сусідка не дочекалася. Повезла свого інтернаціоналіста – каліку додому.

Звісно, у кожного своє горе.