Юрій Мицик

Сайт українського історика Юрія Мицика
Київ, 2008
|

Рідня Богдана Хмельницького у Речицькому краю.

Про міцні українсько-білоруські зв’язки в козацьку добу, в часи національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої (1648-1658 рр.) в загальних рисах добре відомо (1). Досить згадати наприклад про те, що ряд видатних діячів цієї війни були етнічними білорусами або українсько-білоруського походження(Силуян Мужиловський, Ян Соколовський; Станіслав-Михайло Кричевський, Сідляр та ін.), про що нам доводилося писати (2). Дослідження та архівні пошуки останнього десятиліття виявили чимало матеріалу, який свідчить про набагато міцніші, ніж досі уявлялося, українсько-білоруські зв’язки. Так, український історик Петро Кулаковський знайшов на сторінках “Литовської метрики” докази білоруського походження ( з шляхти Мстиславського повіту) сподвижника гетьманів Івана Виговського, Петра Дорошенка та Дем’яна Многогрішного, дипломата й майбутнього миргородського полковника у 1672 р. Івана (Яна) Дубяги, який переселився на Україну разом із своїм батьком Богданом не пізніше 1657 р. (3). Нащадок цих Дубяг – Олександр був канцеляристом у гетьмана Івана Мазепи і після поразки антиколоніального повстання в України 1708-1709 рр. потрапив на заслання у Архангельськ. Нам вдалося виявити документи про те, що у керівника повстання 1594-1596 рр. Северина (Семена) Наливайка був родич Сава, (“швагер”, тобто чоловік сестри), який проживав у Слуцьку (4).

Але звичайно найбільший інтерес викликає постань гетьмана України у 1648-1657 рр., керівника Національно-визвольної війни, будівничого відродженої Української держави Богдана Хмельницького, котрий як виявилося був теж пов’язаний з Білорусією. Насамперед варто звернути увагу на постать полковника Филона Гаркуші, котрий, як свідчить табірний щоденник князя Януша Радзивила за 1649-1652 рр., доводився родичем Богдану Хмельницькому. Цей Гаркуша, як свідчить інший документ, був “родом з Бихова”(5). Слід відзначити, що білоруські повстанці, які зібралися в Брагині (нині – райцентр Гомельської області), обрали своїм керівником спочатку Кизима. Йому був даний універсал Богдана Хмельницького, котрим гетьман забороняв повстанцям відступати “ з Речиці, Гомеля та Лоєва”. Оскільки Кизим утопився в р. Прип’ять в Мозирі, то його замінив (не пізніше початку жовтня 1648 р.) Гаркуша. Така заміна була невипадковою, бо Гаркуша доводився родичем Кизиму. Як свідчать недавні генеалогічні пошуки київського історика В. Кривошеї, Гаркуші та Кизими були спорідненими, навіть виступають інколи під одним прізвищем (Кизими – Гаркуші). Можливо, що Гаркуша є прізвиськом (по-українськи “гаркуша” – картавий). Якщо це так, тоді і рід Хмельницьких був пов’язаний з Кизимами, а останні дали одного з видатних керівників українського повстання 1637-1638 рр., страченого польськими карателями. У цьому повстанні брав , до речі, активну участь і сам Б. Хмельницький.

Найціннішими є знахідки зроблені нами у фамільному архіві князів Радзивилів, який в основному зберігається в АГАД (Архіві Головному актів давніх у Варшаві), особливо недавно зінвентаризованому та описаному 10-у відділі цього фонду. Вони стосуються бихівського полковника, Івана Нечая, на біографії якого варто зупинитися детальніше. Отже, І. Нечай походив з православної шляхти чи то Київського, чи то Подільського, чи то Мстиславського воєводства (щодо родового гнізда цієї гілки Нечаїв і досі не дійшли спільної думки). Він доводився рідним братом героя Національно-визвольної війни, знаменитого брацлавського полковника Данила Нечая, який загинув у бою під Красним у лютому 1651 р. Іван Нечай був зятем Богдана Хмельницького, чоловіком його дочки Степаниди, причому одружився з нею ще до 1648 р. З 1649 р. був у складі Брацлавського полку, у 1650-1653 рр. – послом – резидентом Української держави до Кримського ханства. З кінця 1654 р. він бере активну участь у боях у Білорусі. Наприкінці 1655 р. він уже був полковником чауським та новобихівським, а в січні 1656 р. – Б. Хмельницький призначив його білоруським полковником, він став і наказним гетьманом у Білорусі після загибелі Івана Золотаренка (рідна сестра І. Золотаренка Ганна була дружиною Б. Хмельницького). Нечай активно протидіяв московським воєводам на Білорусі, відмовлявся віддавати білоруські міста у таких повітах Білорусі як Борисівський, Мінський, Могилевський, Мстиславський, Оршанський, Шкловський царським військам, особливо такі як Копись, Пропойськ, Рославль, Старий Бихів, Чауси, Чичерськ, через що у нього виник гострий конфлікт з Москвою. Природно, що Нечай цілком підтримав гетьмана Івана Виговського, який уклав Гадяцький договір 1658 р., на підставі якого Україна й частина Білорусі як “Велике князівство Руське” мали увійти до Речі Посполитої вже як рівноправний член федерації. Після цього Бихів був обложений московськими військами. Разом з Нечаєм обороною міста керував бихівський полковник Самійло Виговський, який доводився двоюрідним братом гетьману Івану Виговському та його молодшому брату, полковникові Данилу Виговському (Данило Виговський був одружений із Оленою – другою дочкою Богдана Хмельницького). Бихів впав після тривалої облоги аж у грудні 1659 р. Іван Нечай потрапив у полон і разом з Самійлом Виговським, братом Юрієм та своєю родиною був засланий до Тобольська. Сучасний дослідник біографії І. Нечая В. Горобець вважав, що саме Нечай був керівником литовського посольства, яке прибуло у січні 1669 р. до гетьмана Петра Дорошенка в Чигирин і передав останньому запрошення на коронацію Михайла Вишневецького. Після 1669 р. “відомостей про Івана Нечая в документах вже не зустрічаємо”(6).

У світлі виявлених нами документів, які наводяться нижче, ясно, що внаслідок укладення Гадяцького миру 1658 р. Іван Нечай та його дружина Стефанида Нечай (Хмельницька) отримали від короля Яна Казимира “Бобруйське староство, яке лежить у Речицькому повіті”, тобто І. Нечай став бобруйським старостою і полковником військ Речі Посполитої. З маєтностей, що належали королеві Людвиці-Марії (дружині Яна Казимира і удові його брата Владислава ІV) і які перед цим тримала княгиня Софія Друцька –Горська Ходкевич, їм було виділено у 1659 р. саме місто Бобруйськ з різними маєтностями (села, фольварки, рудні, млини і т.д.): села Брожа, Демидовичі, Зеленьковичі, Ковчиці, Петровичі та ін. на правому боці Березини, також за рікою Березиною, (на її лівому боці) села Ольша, Берди, Панкратовичі, Параличі, Хомичі, Клибоковичі, Кочерище, Овсімовичі, Плесси, Товзиловичі, Воротинь та ін.). На сучасній карті Білорусі легко знайти деякі з цих сіл (Брожа, Петровичі, Панкратовичі, Плесси, Воротинь), які входять до Бобруйської району Могилевської області. Оскільки Нечай потрапив у полон, то це староство взяв до своїх рук польний писар Великого князівства Литовського, ошьмянський староста Олександр Іларіон (Гіларій) Полубинський та його дружина Софія Полубинська (уроджена Володкович). Коли ж Нечай вийшов з полону, а це сталося, на наш погляд, внаслідок Андрусівського перемир’я 1667 р., і повернувся до Бобруйська, то виникла малоприємна колізія, яку було вирішено у Варшаві 18. 03. 1668 р. очевидно не без втручання короля. Було досягнуто компромісу: Нечай та його дружина мали відмовитися від Бобруйського староства на користь О. Полубинського та його дружини, а взамін отримати менш престижне Загальське староство (Загаль знаходиться на шляху між Речицею та Мозирем, місце пам’ятної поразки українських військ полковника Іллі Голоти у червні 1649 р. Нині це село на березі р. Вуць (Уть) в Річицькому районі на шляху з Юревич до Хойників). Відступний запис Нечай ствердили стражник ВКЛ Михайло Обухович, писар і референдар Ципріян Павел Бжостовський та віленський підкоморій Гіларій Чиж Мінтовт, що й визнав канцлер ВКЛ Криштоф Пац.). Оскільки відступний запис Нечай підписав і від імені своєї дружини, то він іншим документом брав на себе зобов’язання умовити погодитися на це Стефаниду і остаточно вирішити дане питання на найближчій цьогорічній сесії мозирського гродського суду. Без сумніву дане питання було вирішено позитивно, що посередньо стверджують інші, знайдені нами і вже опубліковані документи (5)5) Мицик Ю. З джерел до історії Сіверської України та Білорусі ХV – ХVІІ ст.// Сіверянський літопис. – 2001. – № 1. – С. 63 – 64.). Це два польськомовних листи чернігівського полковника Василя Дунін-Борковського, писаних у Чернігові 22(12). 10 і 27 (17). 12. 1678 р. і адресованих Олександру Іларіону Полубинському, тепер уже великому маршалку ВКЛ. Мова йшла про підданого Полубинського – якогось Гурського, котрий втік до Гетьманщини. Чернігівський полковник відмовлявся видати українця Гурського на тій підставі, що втікача-підлітка з його полку до Лоєва у ВКЛ не хоче видати Юрій Нечай. Врешті Гурського довелося повернути, причому чернігівський полковник запевняв Полубинського у своїй “сусідський приязні” з “їх мостями, милостивими панами Нечаями”. Юрій Нечай – це очевидно брат Івана Нечая, або ж син Івана Нечая та Стефаниди Хмельницької, згадування Нечаїв у множині дає певні підстави вважати, що і сам Іван Нечай ще був живим і володів тим же староством. Включно з Лоєвом. Варто відзначити, що у 1996 чи 1997 роках автор цих рядків зустрівся в Інституті історії з чоловіком, котрий мав документи, що засвідчували його спорідненість з відомим народовольцем Дебагорієм – Мокрієвичем. Він додав, що згідно з фамільним переказом Дебагорії – Мокрієвичі вели свій рід від Івана Нечая, який вийшов з московської неволі із своєю дружиною Стефанидою і купою дітей. Тоді його історія виглядала малодостовірною і тому, на жаль, ми не надали їй особливого значення. Тепер же, нововиявлені документи підтвердили її правдивість. Залишається продовжувати пошуки документів, які б пролили додаткове світло на перебування на Загальському старостві Речицького воєводства внуків та правнуків гетьмана Богдана Хмельницького.

* * *

Примітки:

1) Шевченко Ф. П. Участь представників різних народностей у визвольній війні 1648-1654 рр. на Україні //Український історичний журнал. – 1978.- № 11.- С. 10 – 11.

2)Мицик Ю. Невідомий лист Яна Соколовського – сподвижника Б. Хмельницького// Український історичний журнал. – 1987. -№ 5. – 118-121.

3)Пам’ятки історії Східної Європи.-Острог-Варшава-Москва, 1999. –С 339-344.

4)Мицик Ю. З нових джерел до історії повстання 1591-1596 рр. //Український історичний журнал. – 2002.- № 2.- С. 71, 73.

5)Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1967.- № 59.

6) Горобець В. Іван Нечай //Полководці Війська Запорозького. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 275-276.

Додатки:

№ 1

1668, березня 19. – Варшава. – Цесійний запис щодо відмови від Бобруйського староства бобруйського старости і полковника Івана Нечая та його дружини Стефаниди Нечай (Хмельницької).

“Ja, Jan Nieczaj i ja, Stephanida Chmielnicka Nieczajowa, małżonkowie, czyniemy wiadomo i zeznawamy tym naszym za consensem jeo kr. mći, pana naszego młćiwego, cessyjnym listem dobrowolnym zapisem, iż mając z łaski jeo kr. mśći nam, małżonlom, in solidum conferowane starostwo Bobrujskie, w powiecie Rzeczyckim łeżące, a z dobr reformatiej świętej pamięci królowej jej mći, paniej naszej, przez constitucyą roku tysiąc sześć set pięćdziesiąt dziewiątego wyjęte i w naszą possessią od Rzptej oddane, tak same miasto Bobrujsk, jako i wszytkie in genere et specie przynałeżnośći i okolicznośći, tak jako przed nami trzymała i używała jaśnie wielmożna niegdy j. m. pani Zophia Drucka Horska Chodkiewiczówa, wojewodzina wileńska, wsi Broza, Dziemidowicze, Zieleńkowicze, Kowczyce, Piotrowicze i ich wszystkie przysiołki i wsi, także za rzeką Berezyną wieś Olsza, wieś Biordy, wieś Pankratowicze, wieś Paralicze i ich wszystkie przysiołki i wsi Chomicze, Kłybokowicze, Koczerycze, Owsimowicze, Plosy, Towzyłowicze, Wrotyn i ich przysiołki, zgoła nic nie wyłączając i nie wyjmując od pomienionego starostwa z poddanemi i ich powinnośćiami, z gruntami orowemi i nie orowemi, dworami, folwarkami, rudniami, stawami, rzekami, rzeczkami, jeziorami, młynami, hony bobrowemi, łowy zwierzynnemi i rybnemi, lasami, sianożęciami, łąkami, błotami, zaroslami, gajami, drzewem bortnym, czynszami, daninami, dziakłem, robociznami i wszelką powinnośćią; które to starostwo po dostaniu się moim za dostojenstwo jeo kr. mśći i Rzptej w moskiewskie więzenie objął był rigore summy ante unionem wniesionej na to starostwo wielmożny j. m. pisarz polny W. ks. L., tedy ja, wyszedszy potym z więzenia, wielmożnemu j. m. panu Alexandrowi Hiłaremu Połubińskiemu, pisarzowi polnemu W. ks. L., ośmiańskiemu starośćie i wielmożnej j. m. paniej Zophiej Wołodkowiczownie Połubińskiej, marszałkom, ustąpiwszy i tym listem naszym ustępujemy i z prawa naszego dożywotniego, na starostwo Bobruskie służącego, wiecznymi czasy zrzekszy się na osoby j. m. pana Połubińskiego, pisarza polnego W. ks. L., i samej jej mći paniej Połubińskiej, małżonków, włewamy, a sobie samym i nikomu żadnego przystempu do wyżmianowanych dobr starostwa wszystkiego Bobruskiego i pożytkow, z jego przychodzących, nie zostawujemy wicznemi czasy. Mają i mocni będą j. m. pan pisarz polny W. ks. L. i j. m. pani pisarzowa polna, małżonkowie, starostwa Bobruskie, jako się z dawnych czasów w pewnych miedzach i granicach miało, i teraz ma i jakom ja miał i małponka moja, do possessyi swej obiąwszy one według przywiłeju króla j. m. za te dobra służącego, na całe to starostwo trzymał, pożytków używać i one według woli i upodobania swego obracać. Na co dajemy wielmożnym j. m. panu Alexandrowi Hiłaremu Połubińskiemu, pisarzowi polnemu W. ks. L., ośmiańskiemu etc. starośćie i j. m. paniej Zophiej Wołodkowiczownie Połubińskiej, małżonkom, starostom już teraz Bobruskim, ten nasz list dobrowolny, cessyjny zapis, z podpisem ręki naszej i pieczęciami i z podpisami rąk ich mći panów pieczętarzów od nas uproszonych do tego listu zapisu naszego na podpisach niżej mianowanych.

Pisan w Warszawie roku tysiąc sześć set sześćdziesiąt ośmego, miesiąca marca ośmnastego dnia.

Jan Nieczaj, Proszony pieczętarz od jeo m.

pułkownik jego pana Nieczaja, Michał

krółewski mość. Obuchowicz, strażnik W. ks. L.;

jako proszony podkomorzy (?)

od j. m. p. pułkownika j. k. m.;

Cyprian Paweł Brzostowsky,

ref. i pis. m. p.;

Hilariusz Czyż Mintowt,

podkomorzy wiłeński, m. p.”

(АГАД. – Ф. “Архів Радзивилів”. – Відділ Х. -№ 290. – Арк. 14 – 14 зв. Запис рукою др. пол. ХVІІ ст.: “Roku tysiąc sześćset sześćdziesiąt ośmego, msca marca dziewiętnastego dnia j. m. pan Jan Nieczaj, stanąwszy oczewisto, ten list przyznał. Chrisztoph Pac, kancłer W. ks. Litt.”)

№ 2

1668, березня 19 (?). – Варшава (?). – Офіційне зобов”язання загальського старости і полковника Івана Нечая.

“List i dobrowolny zapis przez mnie, Jana Nieczaja, staroste zahalskiego, pułkownika jeo kr. mći, dany wielmożnemu j. m. panu Alexandrowi Hilaremu Połubińskiemu, pisarzowi polnemu W. ks. L., ośmiańskiemu etc. starośćie i samej wielmożnej j. m. paniej Zophiej Wołodkowiczównie Połubińskiej, małżonkom, na to, iż co ja, Nieczaj, uczyniłem swoim i małżonki mej, jej mći pani Stephanidy Chmielnickiej, imieniem, ręką mą podpisawszy cessią prawną i przez mnie przyznaną za konsensem króla j. m., pana mego młego, na starostwo Bobruskie, zrzekszy się onego za uiszczeniem mnie całej i zupełnej satisfactiej za dożywocie moje i małżonki mej, j. m. paniej Stephanidy Chmielnickiej, na osoby j. m. pana pisarza polnego W. ks. L. i samej j. m. paniej pisarzowej polnej W. ks. L., tedy i małżonke moją, j. m. panią Stephanide Chmielnicką, przywieść i stanowić mam do przyznania owej cesy na roczkach grodzkich majowych mozyrskich, wstąpiwszy w roczki czwartego dnia po odprawieniu trójga wołania nazajutrz, w roku terazniejszym tysiąc sześćset sześćdziesiąt ośmym, a w niedojśćiu tych roczków grodzkich majowych mozyrskich, na innych, blisko przypadających a sądownie odprawujących roczkach grodzkich mozyrskich toż ziśćić i strzymać powinien będę, zapisując się do evinkowania z osoby mej i wszelakich dobr mych łeżących ruchomych teraz będących i napotym nabytych pod warunkami i obowiązkami in casu non statuitionis na terminie do przyznania we srzedzinie tego listu opisanymi.”

(АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”. –Відділ Х. -№ 290. –Арк. 20-21. Запис іншою рукою того ж часу: “ № 25. Assecuratia jeo mośći pana Nieczaja, że ma małżonkę swą przywieść do zrzeczenia Bobrujska i przyznać”).

о. Юрій Мицик, д. і. н., проф. (Київ)