Юрій Мицик

Сайт українського історика Юрія Мицика
Київ, 2008
|

Біографія

Мицик Юрій Андрійович

Біобібліогр. покажч./ Укладач Т. О. Патрушева. – К.: Видави, дім "КМ Academia", 2000. – 64 с. – (Сер.: "Вчені НаУКМА".)

У покажчику висвітлюються основні етапи життя, педагогічної, наукової, науково-організаційної діяльності доктора історичних наук, професора, священика Юрія Мицика, добре знаного в Україні й поза її межами фахівця та дослідника історичного минулого нашої країни.
Для науковців та всіх зацікавлених історичною наукою.

Життєвий і творчий шлях о. Юрія Мицика

Юрій Мицик має козацьке коріння і це визначило певною мірою його особисту долю як українського історика, бо його улюбленою темою наукової творчості є славна історія українського козацтва. Володимир Іванович Вернадський – найвидатніший природознавець XX століття – вважав, що родовід є проблемою генетики. Він особисто науково вивчив свій родовід по батьківській лінії – нащадки запорізького козака Івана Никифоровича Вернадського, по материнській лінії – вихідці з козацько-старшинського роду Константиновичів. В. І. Вернадський писав, що відчував зв’язок поколінь. Він палко любив Україну, багато зробив для неї доброго як вчений, як творець Всеукраїнської Академії наук і її перший президент.
В СРСР за настановою Леніна і Сталіна зв’язок поколінь силоміць переривали. Тоталітарна держава потребувала розколу пригнобленої нації, бо тоді легше утримувати її в покорі. Тому в такій державі позбавляли громадянських прав, навіть фізично знищували тільки за приналежність до певних станів (дворянство, буржуазія, духовенство, козацтво). Хоч Сталін проголосив, що "син за батька не відповідає", однак у той самий час наказав створити таку соціальну категорію як "діти ворогів народу", тобто жертв репресій 30-х років. Старших дітей теж репресували, а молодших – розміщували в дитбудинках, змінюючи прізвища, іноді й імена, робили з них "Иванов, не помнящих родства". Тому люди часто приховували своє походження, знищували документи, поступово забували своїх предків…
Ті страшні часи минули, а в незалежній Українській державі, сподіваємося, наука про родовід-генеалогію ніколи не загине. Серед громадян України дедалі більше поширюється інтерес до свого родоводу, бажання знайти і з’ясувати свої історичні корені. Приходить і розуміння того, що гени, закладені предками, відлунюються в душах наших сучасників…
Юрій Мицик давно цікавився історією свого роду, ставши істориком, розшукував усні й писемні джерела про нього, писав про своїх предків. Встановлено, що рід Мициків міцно переплетений з іншими родами: Коло-гривенків, Папенків, Верещаків. Цей рід був українським, козацьким. Вже в Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. числиться три Мицики, серед козаків одного з найдавніших козацьких полків – Канівського, в сотнях Михайлівської, Климівської та Ржищевської. У цьому ж реєстрі записані й Кологривенки, рід Папенків і Верещаків. Рід Верещаків – шляхетсько-козацький – був добре відомим у Речі Посполитій, мав там власний герб ("Лис"). Деякі з Верещаків брали активну участь у Національно-визвольній війні українського народу проти панування Речі Посполитої 1648 – 1658 років. Особливо відзначився Василь Верещака – розвідник Богдана Хмельницького, котрий служив покоєвим слугою самого короля Яна-Казимира. Завдяки повідомленням Василя Верещаки гетьман Богдан Хмельницький і генеральний писар Іван Виговський дізнавалися про секрети королівського двору та агресивні плани польського війська. Викритий через необережність одного козацького дипломата, Василь Верещака був заарештований і засуджений до страти, але спромігся втекти з прусської фортеці Мальборк (де згодом були ув’язнені Іван Богун, Юрій Хмельницький (вже як архімандрит Гедеон), київський митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський) та ін.).
У XVIII ст. в Лівобережній Гетьманщині Мицики належали до Остап’ївської сотні Миргородського полку. До складу цієї сотні входило й село Зубані, – рідне село родини Мицика по батьківській лінії. Це село позначене на картах Гійома Левасера Боплана, французького інженера, котрий тривалий час жив на Україні (1630 – 1647 рр.) і залишив безсмертний "Опис України", видрукуваний у Руані (Франція) 1650 р. Зубанівці Мицики були козаками, цим пишалися, навіть певною мірою протиставляли себе колишнім кріпакам. Село було бідне, зате містилось у чарівній місцевості, в пониззі Хоролу, неподалік від впадіння цієї річки до Псла. Воно лежало у долині на лівому боці Хоролу, оточене з одного боку лісом "на горі", з іншого боку – буйними плавнями Хоролу і дубовими гаями. Тут завжди було багато риби, різного птаства. Тільки на початку 60-х рр. XX ст. після хрущовської меліорації вся краса була знищена (ліс вирубали ще раніше), а Хорол перетворився у невеликий і мілкий потік.
У кількох кілометрах від Зубанів, нижче по течії Хоролу, лежить село Турбаї. Його жителі – вільні козаки – повстали проти закріпачення Катериною II у 1789 – 1793 роках. Повстання, у якому брали участь і зубанівці, було придушене. Турбаївців вислали у безводні херсонські степи, але зубанівців залишили у спокої…
У 1919р. діда Юрія – Семена Кологривенка (1899 – 1920) – насильно мобілізували денікінці. Оскільки він прекрасно грав на струнних інструментах, то його включили до оркестру. Під час евакуації врангелівців корабель, на якому був дід о. Юрія, затонув. Так загинув Семен Кологривенко, не встигнувши взяти шлюб з бабусею Юрія – Мицик Марією Гнатівною (9.УІ. 1900 – 26.УІ. 1984), не побачивши свого сина Андрія, який через це отримав прізвище не батька свого, а матері. На початку 20-х років М. Г. Мицик вийшла заміж за Степана Петровича Дзюбу (1890 – 1990) і від цього шлюбу народилося ще троє дітей. Пізніше сім’я купила клаптик ґрунту на хуторі Лука, що у трьох кілометрах від Зубанів. Майже з усіх боків його оточували води Хоролу, луки і плавні. Саме тут щороку проводив літню пору року Юрій Мицик і саме цей шматочок землі насамперед асоціюється в його уяві з Україною. Великий колись хутір зменшився наполовину після сталінської колективізації та штучного голодомору 1933 р. Чимало людських доль забрала і Друга світова війна. У 50-х роках в хуторі залишалося лише два десятки хат, у яких жили переважно старі люди (їхні діти й онуки переїхали до міста), а на початку 90-х років там мешкало лише дві сім’ї, нині – одна. У 1996р. старі хати було знесені, а на їхньому місті лишилося звичайне поле…
Родове коріння Юрія по материнській лінії, від Віри Гаврилівни Гаржі, йде до запорізьких козаків, тягнеться і до жителів давньої молдавської столиці – Ясс. Віра Гаврилівна народилася у селі Майорка, що лежить на правому боці Дніпра трохи нижче Січеслава – Дніпропетровська. Поруч ревіли дніпровські пороги: Сурський, Лоханський, Звонецький, стояла легендарна скеля Богатир. Тут-таки містилася знаменита Змієва печера, до кінця якої не вдавалося нікому дійти, навіть Дмитрові Яворницькому, видатному дослідникові історії запорозького козацтва. З цією печерою пов’язані численні легенди. Ще дореволюційні дослідники вважали, що це саме та печера, з якою батько історії – Геродот пов’язував походження скіфів. За давньогрецькими міфами тут жила жінка-змія, до якої зайшов Геракл, здійснюючи свій черговий подвиг (пошуки кінського табуну). Від шлюбу Геракла та жінки-змії, як твердив Геродот, пішли родоначальники скіфів. Легенди пізнішого часу пов’язували цю печеру із Змієм-Гориничем та його дочкою… Тепер ця унікальна пам’ятка природи перебуває під водами Дніпра, що піднялися внаслідок зведення Дніпрельстану у 1932 р.
На землях, де стоїть Майорка, люди селилися споконвіку, про що свідчать археологічні пам’ятки часів палеоліту. Ці благословенні місця вельми цінувалися козаками. Ще у 1536р. черкаські і канівські козаки повстали проти королівського старости В. Тишкевича та Яна Пенька, які намагалися забрати у козаків поріг з прилеглими землями, з рибними угіддями та бобровими гонами. Козаки в Черкасах і Каневі скинули королівську адміністрацію і створили свою. Однією з причин повстання була спроба королівських старост забрати у черкащан Звонецький поріг.
Через балку на північ від села Майорка – село Волоське, виникнення якого пов’язано з подіями російсько-турецької війни 1768 – 1774 років. Запорозький флот під командуванням полковника Данила Третяка воював під Очаковим та Кінбурном. У жовтні 1770 р. запорожці вийшли на суходіл і захопили обози кримського хана Крим-Гірея. Разом з обозом до рук запорожців потрапив і ординський ясир, в тому числі і 673 молдавани, яких було взято у полон під Яссами. Козаки поселили цих людей на своїх землях. Так було засновано село Волоське (волохами тоді називали молдаван), де й нині живуть родичі по матері Юрія (Гаржі, Лепші, Мунтяни, Барневеки, Чабани та ін.).
Дід Юрія – Гаврило Сергійович Гаржа (1886 – 1956) – походив із селянської бідняцької родини, але пам’ятав про своє козацьке коріння. Глибоко віруюча людина, співак церковного хору, учасник Першої світової війни, батько восьми дітей Г. С. Гаржа був засланий на Північ Росії як одноосібник, що відмовився сплачувати потрійний несправедливий податок. Приречений на смерть, він дивом врятувався і повернувся додому (1). Цю добру і чуйну людину й досі пам’ятають, що засвідчили, наприклад, пошуки дніпропетровського журналіста М. П. Чабана.
Дуже важливим є те, що в родинах батька й матері Юрія лунала співуча українська мова, зберігалася пам’ять про козацьке походження предків, а головне – жила православна віра. Це не могло не вплинути на свідомість майбутнього українського історика і священика.
Юрій Мицик народився ЗО грудня 1949 р. у Січеславі (Дніпропетровську) у робітничому районі "Фабрика", що біля залізничного депо (Дніпропетровський паровозоремонтний завод), неподалік залізничного вокзалу. Цей район, з його гамірливою і димною атмосферою, був надзвичайно контрастним до мальовничих Майорки та Луки, де проходили літні місяці – канікулярна пора майбутнього історика. Єдине, що нагадувало тут про козацтво, це могутній Дніпро. Вулиця Павлова (колишня Воронцова), на якій будинок № 6, у котрому жив майбутній історик зі своїми батьками, виходила через 300 метрів до Дніпра. Батьки наймали кімнату у старенької бабусі Євдокії Кузьмівни Желєзняк (1884 – 1965), яка стала рідною у сім’ї і виховувала хлопця. Любов і вдячність до неї Юрій зберіг на все життя. Росіянка з Лівенського повіту Орловщини Євдокія Желєзняк була надзвичайно доброю і чесною людиною, її чоловік і син померли ще до війни, рідня жила далеко і всю любов вона перенесла на чужих дітей, котрих любила як рідних… Саме вона навчила свого улюбленця – малого Юрка читати книги ще у п’ятирічному віці, і він міг читати їх цілими днями. Особливо захоплювали його книжки з історії України. М. В. Гоголь і М. П. Старицький розкривали перед ним світ козацької минувшини. Батьківська любов до Шевченка та І. С. Нечуя-Левицького також передалася Юркові у спадок і теж будила любов до рідного краю. Бабуся Євдокія водила малого до церкви. Перші причастя у Благовіщенській церкві на так званій "Чечелівці" запам’яталися на все життя! Ходили вони й до історичного музею ім. Яворницького, експозиція якого, хоч і збідніла після більшовицьких реквізицій та чисток, справляла величезне враження на хлопця. Один з експонатів музею належав братові діда Семена – Юхимові Кологривенку (дід Семен був наймолодшим із 24-х (!) братів і сестер). Юхим – учасник повстання на броненосці "Потьомкін". Він передав Д. І. Яворницькому пляшку із дерев’яним відерцем у ній, зібране власноруч пінцетами та іншими інструментами. Ще химерніший експонат був зібраний іншим братом діда – теж Юхимом (!) і зберігається у Київському історичному музеї.
У 1956 – 1966 роках Юрій Мицик вчився в середній невеликій російській школі № 83 м. Дніпропетровська, де вчилися діти переважно з робітничих сімей. Українських шкіл у зрусифікованому Дніпропетровську завжди було мало. Більшість вчителів Юрія Мицика щиро любили дітей і свій предмет, давали якісні знання. Він вчився на "відмінно" та "добре", любив точні науки (математика, астрономія, фізика, хімія), цікавився палеонтологією, хоч у школі її не вивчали. Однак на першому місці завжди залишалася історія. У старших класах намір вступати на істфак визрів остаточно.
На щастя, у Дніпропетровську в держуніверситеті тоді було відроджено спеціалізацію з історії на історико-філологічному факультеті. Це сталося у 1965 р. і було відголоском хрущовської "відлиги", бо у сталінські часи за вказівкою з Москви історичні факультети в університетах і педінститутах України було ліквідовано.
Водночас абітурієнти 1966 року відчули на собі наслідок невдалої шкільної реформи. Від "одинадцятирічки" повернулися до "десятирічки" і того року одночасно було здійснено два випуски: одинадцятикласників і десятикласників. Отже на спеціальність "історія" був дуже великий конкурс – 25 осіб на місце. Випускник десятирічки Юрій Мицик успішно витримав конкурс і став студентом стаціонару Дніпропетровського державного університету. Радість вступу була затьмарена великим горем – передчасною смертю батька (4 вересня 1966 року).
Під час археологічної практики у 1967 році на розкопках давньогрецького міста-держави Ольвії студент Мицик утвердився в намірі стати археологом. Потім з власної ініціативи приїздив працювати в експедицію до Ольвії у 1968 та 1970 роках, пізніше працював трохи в археологічній експедиції університету (1977, 1980), розкопуючи степові кургани, зберіг любов до археології і донині. Але вже наприкінці 1967 р. обставини склалися не на користь Мицика, стало ясно, що археологом у стінах Дніпропетровського університету йому не бути. Тоді вирішив шукати скарби не під землею, а в архівній тиші. До того ж писемне джерело набагато більше промовляло серцю і розуму, ніж матеріальні знахідки археологічних розкопок. Із сторінок архівних справ часто безпосередньо промовляли ті, що жили в далекому минулому. Дедалі більше тягло його в часи середньовіччя, особливо – в козацьку добу. Надзвичайно сильними були ще дитячі враження від фільмів "Олександр Невський" С. Ейзенштейна, "Хрестоносці" Є. Кавалеровича та перших французьких історичних фільмів на екранах СРСР: "Фанфан Тюльпан" з Жераром Філіппом у головній ролі й особливо – "Три мушкетери" за романом О. Дюма-батька, помножені на любов до української історії козацьких часів, вже тоді визначили коло майбутніх зацікавлень студента.
1968 рік сам Мицик вважає багато в чому вирішальним, він визначив головні напрямки його життєвого і творчого шляху. Цього року він зустрівся із своєю майбутньою дружиною, тоді – студенткою політехнікуму – Лідією Миколаївною Олійник, наступного року вони побралися, тоді ж оформилося в загальних рисах його суспільно-політичне кредо, що сформувалося в атмосфері "празької весни" та дискусії навколо роману Олеся Гончара "Собор". Юрію Мицику пощастило, він уникнув переслідувань за участь у відстоюванні "Собору" (2). З 1968 року почало реалізовуватися прагнення бути істориком українського козацтва. З Божої волі на його життєвому шляху зустрівся його майбутній учитель – Микола Павлович Ковальський, видатний український вчений, прекрасний педагог, добра і чесна людина, яка фактично замінила йому рідного батька. М. П. Ковальський, тоді доцент, пізніше – доктор наук працював у 1967 – 1994 роках в Дніпропетровському університеті, він створив відому школу дослідників проблем джерелознавства та історіографії історії України доби феодалізму, підготував 25 кандидатів історичних наук, з яких шестеро стали докторами історичних наук. З 1994 р. він – професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік Слов’янської Академії наук, останні роки XX століття працює проректором з наукової роботи у Острозькій Академії (у рідному Острозі Рівненської обл.). Саме Микола Павлович був уважним і чуйним наставником Юрія Мицика при написанні ним курсових робіт, потім дипломної, врешті кандидатської дисертації.
Спочатку Юрій Мицик написав курсову роботу з історії українсько-польських культурних зв’язків доби феодалізму, потім зайнявся листуванням князя Андрія Курбського та царя Івана Грозного, ще деякими проблемами, але на IV курсі зрозумів, що в дніпропетровських умовах за повної відсутності архівів феодальної доби та найнеобхіднішої літератури треба знайти таку проблему, яку можна було б розв’язати без тривалих відряджень до інших міст.
У Миколи Павловича давно було бажання доручити комусь зайнятися дослідженням хроніки Феодосія Софоновича. Про неї згадував майже кожен підручник, але науково вона була майже не досліджена і нечисленні дані про неї часто мали суперечливий характер, інколи навіть були діаметрально протилежними. Тому на прохання студента дати йому "таку тему, де не ступала б нога дослідника", відповідь була дана негайно. Не тільки твір Феодосія Софоновича, а і його непересічна особистість зацікавили Юрія Мицика, коли він готував дипломну роботу. Вже влітку 1970 р. студент почав збирати матеріал для майбутньої дипломної роботи. Слід зазначити, що постать Феодосія Софоновича, ієромонаха, ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві у 1655 – 1677 рр., ректора Києво-Могилянської академії у середині XVII ст., видатного церковного діяча України сама по собі заслуговувала на увагу. Його основний твір – "Кройніка з літописців стародавніх " (1672 – 1673 рр.), що охоплював історію України з найдавніших часів до 1673 р. і висвітлював її на тлі історії Великого князівства Литовського та Польщі, був, як виявилося, центральним літописом в українській історіографії XVII ст. Чи міг уявити собі тоді молодий дослідник Юрій Мицик, що буде колись не тільки істориком, а й священиком, викладачем у Києво-Могилянській академії і в Київській Духовній Академії, яка знаходиться на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (нині відродженого), де колись був ігуменом Феодосій Софонович!
Підступитися до хроніки Софоновича було дуже важко. Вона тоді ще не була опублікованою, списки та редакції трьох її частин були розпорошені по різних архівосховищах Києва, Ленінграда (Петербурга), Москви і навіть Упсали (Швеція). Деякі з них були відкриті самим Ю. Мициком. Він замовляв мікрофільми, а працював над ними в Дніпропетровську. Найтяжче було із шведським списком першої частини хроніки – "Кройніки о Русі". Переклад написаного Мициком листа послали до Швеції, потім довелося листуватися з керівництвом з Державної бібліотеки СРСР ім. Леніна у Москві (тільки через неї дозволено було вступати в контакти з іноземними архівами і бібліотеками) врешті потрібний мікрофільм було роздобуто.
Довелося на ходу надолужувати вади освіти в радянському вузі, де було чимало "діаматів", "істматів", "наукового комунізму", але не було справді ґрунтовної підготовки спеціалістів. Хоча з палеографії і стояло "відмінно", але це були теоретичні знання. Треба було опановувати практичну палеографію, до того ж і російську, і латинську, і власне українську, а також оволодіти філігранознавством, текстологією, самотужки вчити польську мову тощо. Найскладніше було засвоїти методику наукового дослідження і тут надзвичайно цінними були поради "шефа", як із симпатією називали Миколу Павловича його учні.
В цей час Юрій Мицик знову пережив велике горе. 6 березня 1970 р. внаслідок невдалої операції виразки шлунку померла його мати, їй було всього 44 роки! Це була тяжка втрата для всієї родини. Семирічного брата Ігоря забрала до себе на хутір бабуся Марія. Хлопець закінчив сільську десятирічку, потім поступив на українське відділення філфаку ДДУ, нині успішно працює на освітянській ниві, директором однієї з дніпропетровських середніх шкіл.
Наступного, 1971 року в сім’ї Юрія Мицика відбулася радісна подія: народилася донька Інна. Молодій сім’ї матеріально було скрутно. Стипендії явно не вистачало. Довелося главі сімейства приробляти вчителем у школі, нічним сторожем, вантажником… І все ж аспірантура була успішно завершена.
6 березня 1975 р. успішний захист кандидатської дисертації на тему ”Кройніка" Феодосія Софоновича як історичне джерело і пам’ятка української історіографії XVII століття” на Вченій (кваліфікаційній) раді Дніпропетровського університету. Опонентами виступили відомі українські науковці: професор Г. Ю. Гербільський (Львів) та кандидат історичних наук, доцент Я. Д. Ісаєвич (нині – академік). Провідна організація – Інститут історії АН України попередньо обговорювала дисертацію Мицика на спільному засіданні відділу історії України доби феодалізму та відділу джерелознавства, історіографії та допоміжних історичних дисциплін і визнала її першим спеціальним і комплексним дослідженням такого надзвичайно цінного джерела, яким є твір Ф. Софоновича. Було відзначено, що автор дисертації дослідив ряд складних проблем, насамперед простежив історію тексту, встановив співвідношення списків та редакцій, реконструював текст пам’ятки, максимально наближений до оригіналу, встановив коло джерел твору Софоновича, виявив оригінальні звістки, насамперед щодо історії Київської Русі, проаналізував історичну концепцію автора пам’ятки, котрий розвивав відому теорію вітчизняних літописців: "Галич – другий Київ" і вважав, що Україна литовської та козацької доби є логічним продовженням Київської та Галицько-Волинської держави, проаналізував зв’язки "Кройніки" з іншими пам’ятками вітчизняної та зарубіжної історіографії, встановив автора київського "Синопсису": ним виявився економ Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський.
Вже паралельно з написанням дисертації Ю. Мицик розпочав розшукувати і вивчати німецькі, польські хроніки, щоденники, мемуари, "летючі листки" – первісні газети тощо. Того ж 1975 р. він опублікував важливі статті, присвячені запискам про Україну німецького мандрівника XVII ст. Л. Мюллера, фундаментальній німецькій хроніці XVII ст. "Театр Європи", а також майже невідомий німецький друкований твір з історії слов’ян "Ціанея" (деякі розвідки були написані разом з М. П. Ковальським). Водночас молодий дослідник виявляє глибоке зацікавлення архівними джерелами з історії запорізьких земель…
З 1974 року Юрій Мицик вже працював викладачем на історичному факультеті Дніпропетровського університету на кафедрі загальної історії. Завідуючий кафедрою проф. А. С. Зав’ялов призначив Ю. А. Мисика своїм заступником, а також відповідальним секретарем міжвузівського збірника "Питання німецької історії". Щодо лекційних курсів, то тут для Мицика виникли складності. Молодому викладачеві доручали читати вакантні курси, майже щороку міняли їх, тому за роки праці на кафедрі загальної історії Ю. Мицик прочитав майже всі лекційні курси по цій кафедрі: первісна історія, історія стародавнього світу, історія середніх віків, історія країн Азії та Африки (всіх періодів), історія південних та західних слов’ян, історія Англії, США та ін., а до того ще й спецкурси. Хоч це було відчутне навантаження, яке вимагало великих витрат енергії і часу, але водночас воно розширило творчий діапазон, дозволило розглядати історичні проблеми масштабно, дало можливість пов’язати історію України з історією інших країн і народів. Саме звідти бере свій початок зацікавленість Ю. Мицика історією Польщі (Речі Посполитої), тим більше, що курс історії південних та західних слов’ян читався ним практично кожного навчального року, як й історія Сходу, особливо Османської імперії. На початку 70-х років історик став членом КПРС. Цей суперечливий крок він пояснював згодом і тим, що мав тоді певні хибні ілюзії щодо КПРС, вірив, наприклад, у переваги колгоспного ладу над фермерським, а також тим, що без членства в КПРС перспектива стати істориком-професіоналом та ще в дніпропетровських умовах "батьківщини застою" була примарною. Однак, за власним спогадом, ставши членом КПРС, йому довелося виконувати чимало безглуздої роботи, яка забирала багато часу та енергії, постійно порушувала нормальний ритм життя, не кажучи вже про наукову працю. Писати статті і книги доводилося у вихідні, якщо, звичайно, не було чергового суботника чи недільника тощо, та під час відпусток. Такою була плата за науку багатьох вчених тодішньої пори, але особливо тяжко доводилося тим, хто хотів займатися історією України ще й козацької доби. У 1972 р. з посади першого секретаря ЦК КПУ було знято Петра Шелеста, на зміну якому поставили вірного брежнєвського слугу Володимира Щербицького. Тільки за один рік на Україні було, наприклад, закрито сім історичних щорічників, у чотирьох із них були великі статті Ю. Мицика, змінено проблематику "Українського історичного журналу", "Архівів України", переглянуто видавничі плани, тематику наукових досліджень. Наприклад, було заборонено видавати чотиритомник Дмитра Яворницького – видатного дослідника історії запорозького козацтва. Цілий ряд науковців, особливо з числа тих, хто займався історією України козацької доби (зокрема й автора цих рядків) було звільнено з роботи без всяких підстав, їхні праці було заборонено друкувати, навіть посилатися на них. "Згори" постійно нагадували про неприпустимість "ідеалізації старовини", "князів та гетьманів", з підозрою дивилися на кожного, хто звертався до україністики. І це в той час, коли в Росії на всю потужність розгорталися дослідження російської історії саме цієї доби, коли виходила маса художніх книг з цієї проблематики, знімалися фільми, в яких апологетизували Петра І та ін.
Після захисту кандидатської дисертації Юрій Мицик вирішив продовжувати дослідження проблеми джерелознавства та археографії. Постійний контакт з М. П. Ковальським, цінні поради істориків-літописознавців: Ярослава Дзири, Миколи Улащика (цей відомий білоруський історик жив в останній період свого життя у Москві), Володимира Пашуто та ін. зміцнили його намір зайнятися саме українськими літописами. В поле зору, звичайно ж, потрапили класичні козацькі літописи Самовидця, Грабянки, Величка, а також було виявлено ряд нових, ще незнаних. Серед них – "Літописець" Дворецьких, складений у родинному колі київського полковника 50 – 60-х років XVIII ст. Василя Дворецького, літопис киянина Яна Бінвільського, літописи, написані визначними діячами Української Православної Церкви, київськими митрополитами кінця XVII – початку XVIII ст. Варлаамом Ясинським та Йоасафатом Кроковським, низка дрібних літописних пам’яток. Паралельно вивчалися пам’ятки зарубіжної історіографії, насамперед німецькі.
Вже тоді Юрій Мицик переконався, що публікація тексту джерела є справою надзвичайної ваги і дедалі більше захоплюється цією роботою, яку чимало хто з істориків недооцінює, вважає чорновою. Щоправда, в брежневсько-сусловські часи можливість для публікацій джерел з історії України доби феодалізму були мізерними, тим більше в Дніпропетровську, однак і тоді, попри всі перешкоди, дещо вдавалося зробити. Тоді Дніпропетровський університет підлягав безпосередньо Міністерству вищої та середньої спеціальної освіти СРСР, поза Києвом. Це звичайно було негативним явищем, але як мовиться, "нет худа без добра", оскільки існували певні можливості для видання навчальних посібників, під виглядом яких друкувалися поважні дослідницькі праці. Хоча обсяг цих книг не повинен був перевищувати 5 друкованих аркушів, проте була можливість оприлюднення результатів наукового пошуку. Цим шляхом пішов і Юрій Мицик, котрий за 10 років (1978 – 1988) видав сім книжок у стінах ДДУ. Першою з них стала книжка "Украинские летописи XVII века" (Днепропетровск: ДГУ, 1978). Вперше за довгий час (ще з дореволюційної пори) було здійснено огляд українських літописів, причому, його було виконано на підставі глибокого самостійного вивчення як відомих, так і новознайдених автором пам’яток. В результаті було виявлено імена літописців, висвітлено взаємозв’язки між літописними пам’ятками і розмаїттям концепцій українських літописців.
Ця перша книжка Ю. Мицика була помічена, на неї були позитивні рецензії навіть за кордоном, врешті вона здобула перше місце на конкурсі молодих науковців та спеціалістів з суспільних наук на Україні 1980 р. Наступного року на аналогічному конкурсі, вже всесоюзного масштабу, за цю книгу Ю. Мицика номінували лауреатом. Молодий український науковець і педагог планував написати другу книгу ("Українські літописи XVIII ст."), було намічено програму видання українських літописів. Пізніше в журналі "Вопросы истории" (1985, № 10) Ю. Мицик разом із М. Ковальським видрукують цікаву статтю "Украинское летописание", в якій простежать головні закономірності розвитку українського літописання, приділять увагу основним пам’яткам. Але написати докторську дисертацію, присвячену українським літописам, не судилося. Коли у 1978 р. він поїхав до Координаційної ради історіографічних досліджень Інституту історії АН України для затвердження теми докторської дисертації, йому було повідомлено, що буквально напередодні аналогічну тему затвердили за іншим дослідником і порекомендували змінити проблематику досліджень. До речі, та людина так і не захистила з цієї теми докторську дисертацію.
Розчарування не було тривалим. У 1978 р. групу молодих науковців з Дніпропетровського університету послали на наукове стажування в різні країни. Історикам про Захід не можна було й думати, а в межах так званого соціалістичного табору Ю. Мицик вибрав, звичайно, Польщу з її багатющими зібраннями джерел, особливо архівних, з історії України. Наукове стажування проходило на кафедрі загальної історії нової та новітньої доби Ягелонського університету (Краків). Науковим керівником був відомий дослідник історії Польщі XVII – XX ст. професор Антоні Подраза, який і очолював згадану кафедру. Коли професор Подраза виїхав на кілька місяців у закордонну подорож, то його обов’язки як наукового керівника стажування Ю. Мицика взяв на себе професор Владислав Серчик, тоді проректор Ягелонського університету, відомий польський україніст, автор низки книг з історії українського козацтва.
Під час стажування Ю. Мицик познайомився з рядом відомих польських істориків та громадських діячів, серед яких передусім слід назвати тепер уже покійних професорів: Владислава Чаплинського (Вроцлав) та Адама Керстена (Варшава), котрі поруч із Збігневом Вуйціком (Варшава), з яким Ю. Мицик познайомився пізніше, та Владиславом Серчиком вважаються найавторитетнішими знавцями в повоєнній Польщі історії Речі Посполитої, а також глибокими дослідниками історії козацтва. Дуже цікавою була зустріч з доцентом Володимиром Мокрим, що згодом був активним діячем "Солідарності", першим у повоєнній Польщі свідомим українцем, що став депутатом сейму. Варто згадати науковців – Стефана Величенка (Канада), Марека Маковського (Польща), які займалися історією України доби Хмельницького. Познайомився також і з Патрицією Грімстед-Кеннеді (США), відомою дослідницею Литовської метрики.
Десятимісячне стажування у Польщі (Краків, Варшава, Вроцлав) дозволило українському науковцеві Ю. Мицику провести широкомасштабні пошуки джерел з історії України XVI – XVIII ст. Особливо плідними з цього погляду були пошуки у Краківському держархіві, відділах рукописів Бібліотеки Польської Академії наук та Бібліотеки Чарторийських, Архіві Головному Актів Давніх у Варшаві, "Оссолінеумі" (Вроцлав) та інших. Було виявлено цілі пласти джерел з історії України, особливо військово-політичної історії XVII ст., знайдено унікальні пам’ятки, серед яких були й незнані досі документи українських гетьманів, передусім, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи, численні листи представників панівного класу Речі Посполитої, в якій описано важливі події в Україні. Найголовнішим результатом було встановлення основних фондів та архівосховищ Польщі, де зберігалися джерела з історії України.
Після повернення на Україну Ю. Мицик видав серію статей та книжок, у яких ділився результатами своїх пошуків. Вони послужили важливим дороговказом для істориків молодшої генерації, котрі потім проводили пошук в архівах Польщі: В. Брехуненко, С. Леп’явко, П. Кулаковський, В. Щербак та ін., котрі досліджували переважно історію України кінця XVI – XVII ст., в першу чергу історію українського козацтва. Пізніше Ю. А. Мицик видав дві книги на цю тему в Дніпропетровську: "Анализ архивных источников по истории Украины XVI – XVII вв." (1984 р. разом з М. П. Ковальським) та "Анализ архивных источников по истории Осво-бодительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг." (1988).
Ця сюжетна лінія й згодом активно розроблялася Ю. Мициком майже постійно. Він щедро ділився своїми знаннями про українські історичні джерела, зокрема, про козацькі матеріали в польських та інших архівах. Подав аналогічний огляд архівосховищ ФРН та окремих установ України, відділу рукописів Дніпропетровського історичного музею, розповідав про конкретні фонди, наприклад: Ф. 1230 Центрального державного історичного архіву України в Києві, де зберігаються мікрофільми та фотокопії документів з польських зібрань; дуже часто виступав на різноманітних краєзнавчих конференціях, де подавав зацікавленим огляд джерел з історії конкретного регіону України або населеного пункту, виявлених у польських архівосховищах.
Наукове стажування у Польщі дало можливість Ю. Мицику ще й побачити світ, приглянутися до життя сусіднього народу, доля якого так часто перетиналася з долею народу українського, саме в Польщі він зміг познайомитися з багатьма книгами, насамперед з українськими, котрі на батьківщині були заховані за сімома печатками у спецфондах. Прийшло усвідомлення тотальної кризи СРСР і неминучого здобуття незалежності самостійної Української держави. Врешті у Польщі можна було вільно ходити до храмів Божих, і пригасла в шкільні та студентські роки віра в Бога відродилася і зміцніла.
Після повернення із Польщі Ю. Мицик закінчив написання своєї нової книги й надрукував її: "Записки иностранцев как источник по истории Украины (вторая половина XVI – середина XVII вв.): Немецкие й австрийские источники. Ч. 1" (Днепропетровск, 1981). Досі німецькомовним джерелам з історії України було присвячено лише дослідження Дмитра Дорошенка, видане у Лейпцігу 1942 року. Ясно, що воно було недосяжне читачеві материкової України. Тепер же з’явилося нове узагальнююче дослідження, в якому визначалися найважливіші пам’ятки, що проливали світло на події української історії, оцінювалися їхні інформаційні можливості, ступінь вірогідності повідомлень.
Водночас було прийнято рішення присвятити докторську дисертацію джерелам з історії України доби Національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр. Тоді за вимогою "Тез про возз’єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС" вимагалося всупереч історичній істині кінець Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького визначати 1654 роком. Стажування у Польщі дозволило виявити в архівах величезну кількість джерел, які сприяли значно повнішому та об’єктивнішому дослідженню цього доленосного періоду історії України.
Але Ю. Мицик поставив перед собою складніше завдання, зайнявшись аналізом всієї джерельної бази з історії Національно-визвольної війни, її класифікацією, систематизацією, визначенням місця і ролі кожної з категорій писемних джерел при науковій реконструкції історії Національно-визвольної війни тощо. Водночас це давало можливість хронологічно продовжити дослідження М. П. Ковальського, який захистив докторську дисертацію з джерелознавства історії України 1569 – 1647 рр. Цей вибір було схвалено й відомими спеціалістами з історії України, насамперед Федором Павловичем Шевченком – доктором історичних наук, членом-кореспондентом АН України, загальновизнаним авторитетом у галузі дослідження Національно-визвольної війни українського народу.
Ю. Мицик інтенсивно працював над дисертацією, та коли загострилося квартирне питання, він погодився очолити кафедру загальної історії в Запорізькому педінституті, оскільки там обіцяли надати житло протягом року. На жаль, дана обіцянка виявилася порожньою і Ю. Мицик повернувся через рік до "альма матер". Копітка робота над текстом дисертації просувалася до кінця, було здійснено досить тривалі поїздки до Києва, Львова, Ленінграда і Москви (використовувалися можливості архівно-музейної практики студентів, керівництво якою здійснював і Ю. Мицик). Слід підкреслити, що з початком горбачовської "перебудови" суспільно-політичний клімат в СРСР поліпшився, стало вільніше дихати і в Україні, поступово активізується дослідження забутої чи забороненої раніше проблематики. 1989 рік був кінцем володарювання Володимира Щербицького – сатрапа Москви, який прагнув не допустити ні "перебудови", ні "гласності". В цей період виникає "Товариство шанувальників української мови". Третім за хронологією (1988) обласним Товариством було дніпропетровське, якому вирішили надати ім’я Дмитра Яворницького. Серед ініціаторів руху за відродження української мови та культури був і Юрій Мицик, який відкрив установче зібрання майбутніх просвітян, а після створення Товариства протягом півріччя був заступником його голови – журналіста Сергія Довгаля. В цей час було проведено чимало громадських заходів, прочитано лекцій. Саме тоді особливу увагу Юрій Мицик присвятив безпосередньо козацтву, столиця якого – Запорізька Січ містилася переважно на землях сучасної Дніпропетровщини. Тоді в республіканських газетах, журналах починають з’являтися статті з цієї проблематики, до читачів доносять важливу інформацію про гетьманів України, кошових отаманів Запорозької Січі тощо. З’являються перевидання заборонених раніше творів М. Грушевського, А. Кащенка, Д. Яворницького та ін., виходять з друку і праці українських авторів з числа емігрантів та діаспори. Саме тут і прислужилися Ю. Мицику його великі знання з історії України козацької доби, висока дослідницька кваліфікація. Цілу низку його статей було видруковано на сторінках обласних газет ("Зоря", "Днепровская панорама", "Днепр вечерний", "Прапор юності" та ін.); він часто виступав по радіо, у школах, студентських аудиторіях, виробничих колективах. Саме з його ініціативи дніпропетровське видавництво "Промінь" повернулося до видання книг з козацького минулого краю (після заборони книги В. Киценка "Хортиця в легендах і переказах", виданої "Променем" у 1972 р., видавництво не ризикувало продовжувати свою важливу ініціативу протягом 17 років). Тепер же, у 1989 р., було започатковано серію "Давно се діялось колись" і першою в ній була книга "Тієї слави козацької повік не забудем", написана Ю. Мициком у співавторстві з його аспірантом, спеціалістом з військової історії Іваном Стороженком та колишнім його учнем по науково-дослідному семінару Сергієм Плохієм. Останній під керівництвом М. П. Ковальського написав кандидатську дисертацію, потім докторську, нині є канадським громадянином, працює в Канадійському інституті українських студій в Едмонтоні. Книга розійшлася миттєво і чимало жителів краю вперше довідалися про славну історію Січеславщини, яка починалася не з Катерини II, як твердила офіційна пропаганда, а за кілька століть перед тим, завдяки запорозьким козакам, котрі відстоювали цю землю перед ординськими загарбниками, заселяли та освоювали степи Центральної та Південної України.
Чи варто говорити, що така активна громадянська позиція Юрія Мицика була не до вподоби українофобам, в тому числі і в стінах Дніпропетровського університету. Мицику прозоро натякнули, зокрема, на можливі проблеми із захистом докторської дисертації. Але це не спинило дослідника, котрий ніколи не задовольнявся суто академічною наукою, котрий завжди прагнув донести знання про минуле своєї батьківщини, рідного краю до максимально широкого кола громадян України.
29 грудня 1989 року, на Вченій раді Інституту історії НАН України відбувся успішний захист докторської дисертації Юрія Мицика. Опоненти – відомі історики, професори В. Г. Сарбей (нині, на жаль, покійний), О. П. Пронштейн (Ростов-на-Дону), А. Л. Хорошкевич (Москва) дали високу оцінку представленій на захист дисертації Ю. Мицика, підкреслювали її ґрунтовність, практичну корисність для майбутніх дослідників, рекомендували видати її текст книжкою, що й було зроблено пізніше, у 1996 році. У 1990 році ВАК СРСР затвердив рішення Вченої ради Інституту історії про присвоєння Ю. Мицику наукового ступеня доктора історичних наук. Наприкінці того самого року він був обраний на посаду професора кафедри історії України, яка була створена в Дніпропетровському університеті в 1989 році. Ю. Мицик одразу ж перейшов працювати на нову кафедру, щоб врешті поєднати свої наукові і викладацькі інтереси.
26 березня 1992 року рішенням Вченої ради Дніпропетровського університету Ю. Мицику було присвоєно вчене звання професора. Отже, він був одним з останніх українських істориків, яких затверджувала ВАК СРСР, і одним з перших професорів уже незалежної Української держави (його атестат професора, виданий Міністерством освіти України, має порядковий номер 98). Захист докторської дисертації (28. XII. 1989) майже збігся із сорокаріччям історика і став вагомою віхою у його житті. Відкрилися нові можливості, вільний науковий пошук… На початку 1991 року Юрій Мицик завдяки стипендії фірми "Фольксваген" чи не першим з дослідників України, що займалися козацькою проблематикою, дістав можливість наукового стажування у Німеччині. Перед тим у першій половині ХХ-го ст. там працювали тільки вчені-емігранти (Д. Дорошенко, Д. Олянчин, О. Оглоблин), потім діяв важливий науковий осередок (Український Вільний Університет у Мюнхені), знову ж таки з числа емігрантів.
У західній частині ФРН (вже об’єднаної) Юрій Мицик працював у архівосховищах Кельна, Бремена, Мюнхена, Брауншвайга, Вольфенбютеля, Фульди, Гайдельберга, таким чином визначивши головні місця зберігання джерел з історії України козацької доби. Найпотужнішим виявився пласт старонімецької преси XV – першої третини XVIII ст., що зберігається у Бременському "Прессафоршунг" – Інституті дослідження німецької преси. Тут знаходиться близько тисячі томів ксерокопій та фотокопій німецьких газет, що виходили і за межами власне Німеччини (Австрія, Швейцарія, Прибалтика тощо), причому майже в кожному номері газети чи "летючого листка" була інформація про Україну. Досить сказати, що в одній швейцарській газеті 1680 року ним було виявлено повідомлення про одруження сина кошового отамана Івана Сірка з дочкою колишнього гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького.
Під час стажування, яке проходило на базі Кельнського університету (в інституті східноєвропейської історії) під керівництвом вченого-славіста із світовим ім’ям, швейцарця, професора Андреаса Каппелера, Юрій Мицик встановив творчі контакти також і з іншими відомими спеціалістами. Особливо корисними були зустрічі з професором Теодором Мацьківим, одним з найповажніших українських емігрантських істориків, автором ряду цінних праць, присвячених добі Хмельницького та добі Мазепи. Під час перебування в ФРН Ю. Мицику вдалося домогтися стипендії фонду імені Петра Яцика (Канада), завдяки чому після стажування в Німеччині майже півроку було проведено в архівах Польщі.
Досліджуючи скарби української історії, виявлені ним ще у 1978 – 1979 рр., Ю. Мицик особливу увагу приділяє пошукові джерел доби "Руїна". У Кракові його застала радісна звістка про проголошення незалежної Української держави!
Після повернення на Батьківщину Юрій Мицик очолив відкрите перед цим Дніпропетровське відділення Інституту української археографії НАН України, замінивши на цій посаді свого вчителя М. П. Ковальського. Тут розгортається інтенсивна робота по виданню джерел з історії України, насамперед українського козацтва. Сам Юрій Мицик в цей час підготував до друку разом з В. Кравченком "Кройніку" Феодосія Софоновича, написавши також вступ і коментарі до тексту пам’ятки. Він широко публікує документи з історії Національно-визвольної війни, зокрема, універсали і листи гетьманів України (Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа та ін.), які вже самі по собі засвідчують потужні державні традиції Козацької України; видає тексти або уривки з текстів українських літописів, іноземних хронік тощо.
Діапазон наукового пошуку Юрія Мицика в цей час значно розширюється. Він досліджує історію України та джерела до неї, починаючи від доби Київської Русі і завершуючи XX століттям. Так, його увагу привертають до себе кореспонденти Дмитра Яворницького та Михайла Грушевського, серед яких бачимо, наприклад, Василя Біднова, Василя Гіляровського, Миколу Міхновського, Панаса Саксаганського, Олену Пчілку та інших видатних діячів української культури і науки. Пам’ятаючи, що від штучного голодомору 1933 р. померли його прадід та прабабуся і ще чотири члени родини, він вже у 1976 р. таємно збирав спогади очевидців про голодомор, під час перебудови одним з перших у Дніпропетровську став публікувати ці матеріали. Відтоді, за допомогою студентів Дніпропетровського університету, він зібрав близько 250 анкет свідків голодомору, з яких опублікував уже кілька десятків. Коли впала тоталітарна влада, Юрій Мицик одним із перших став публікувати донедавна глибоко засекречені документи Дніпропетровського партархіву (нині – у складі облдержархіву). Серед них були і сенсаційні документи про діяльність УПА на теренах Дніпропетровська та Дніпропетровської області, про висланих на Східну Україну жителів західноукраїнських земель, що опинилися у складі Польщі (операція "Вісла") і т.д. Вчений посилено займається східними джерелами до історії України, друкує листи кримських ханів, турецьких султанів. У кримськотатарській газеті "Достлук" публікуються його переклади знаменитого опису Криму турецького мандрівника і мемуариста XVII ст. Евлії Челебі.
Велику увагу він приділяє також історії місцевого краю. Саме в цей час група членів "Просвіти" на чолі з письменником Ярославом Тринчуком починає видавати газету "Вільна думка" (1992 – 1994 рр.). Юрій Мицик увійшов до редколегії цієї важливої газети і використав її сторінки для публікації статей з минулого краю. Тут же друкувалися і його публіцистичні статті, спрямовані на захист української мови й культури, проти російських великодержавних шовіністів, "новоросів", апологетів комуністичної системи тощо. Хоча "Вільна думка" через економічні труднощі припинила своє існування, зате у Кривому Розі вперше в його історії став виходити журнал "Кур’єр Кривбасу" (головний редактор Григорій Гусейнов), і Юрій Мицик став активно друкувати на його сторінках історико-краєзнавчі та публіцистичні матеріали. Надає свої сторінки для публікації різноманітних матеріалів і журнал "Київська старовина". Завдяки своїм статтям у цих часописах Юрій Мицик був визнаний автором року "Київської старовини" (1992 р.) та "Кур’єру Кривбасу" (два роки підряд 1993 – 1994 рр.).
Паралельно триває підготовка книг у серії "Давно се діялось колись" у співавторстві з І. Стороженком, С. Плохієм, В. Степанковим (нині доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського педінституту). Важливою подією стала публікація книги "Як козаки воювали" (у співавторстві з І. Стороженком та С. Плохієм). Вона вийшла саме до 500-річчя запорозького козацтва, що святкувалося у 1990 – 1992. Автори яскраво висвітлили історію запорозького козацтва у відносно невеликому, гарно оформленому томику, внісши туди результати власного наукового пошуку. Перше видання швидко зникло з полиць, а потім книгу перевидали, за цю книжку автори були удостоєні премії ім. Яворницького, яка тільки-но була встановлена.
Продовженням цієї ж теми стала книга Ю. Мицика "Козацький край" (Дніпропетровськ, 1997 р.), у якій автор сказав своє слово і про кольори козацьких прапорів, і про перших козацьких гетьманів, виклав свою, добре аргументовану точку зору про виникнення міста, що його нині називають Дніпропетровськом. Було доведено, що початок міста припадає на 1635 рік, коли була заснована фортеця Кодак. У 1994 р. Ю. Мицик здобув стипендію ім. Стефана Баторія (Польща) і чергове піврічне стажування (тепер на базі Варшавського Університету) сприяло новим знахідкам в архівах. У 1995 році за видання Хроніки Софоновича і циклу праць 1990 – 1995 рр. його було удостоєно премії центру їм. Петра Яцика (Канада).
Історико-краєзнавча тематика знайшла в особі Юрія Мицика свого вірного адепта. Разом із І. Стороженком вони взялися досліджувати битви українських військ під проводом Богдана Хмельницького, а також вивчали інші сюжети козацької історії, пов’язані з тією чи іншою місцевістю України. Так було написано низку книг, у яких простежувалася історія Жовтоводської, Корсунської, Пилявицької битв, козацька історія Дніпропетровська, Черкас, Хмельницької області. Після появи цих важливих книжок видавництво "Промінь" змінило свою назву на "Січ".
Згодом з’явилися інші книжки Юрія Мицика, інколи у співавторстві, присвячені козацтву: "Канів козацький", "Корсуньщина козацька" та ін., його статті також розкривають козацьку історію, охоплюючи великі регіони Черкащини, Чернігівщини, Поділля та Волині.
Він досліджує і публікує зарубіжні джерела з історії України XVI – XVII ст., зокрема "Театр Європи", "Хроніку Європейської Сарматії"(1611) О. Гваньїні, анонімну "Віршовану хроніку"(1682 р.) та ін. Склалися міцні творчі контакти з чернігівським науковим осередком, де плідно працюють О. Коваленко, О. Павленко, В. Дятлов, С. Леп’явко та ін., виходить поважний журнал "Сіверянський літопис". Саме на його сторінках, практично з номера в номер, Ю. Мицик здійснює фронтальну публікацію джерел з історії Сіверської України XVI – XVIII ст., насамперед листів та універсалів гетьманів України. Так було видано (в трьох подачах) понад 40 документів Івана Мазепи, вийшли друком універсали Виговського, І. Скоропадського, Д. Многогрішного та ін., листи видатних діячів УПЦ на Чернігівщині (Лазар Баранович та ін.). Було встановлено чимало важливих фактів з історії козацької Чернігівщини, наприклад, те, що мати гетьмана Пилипа Орлика (з роду Малаховських) мала своє коріння саме на Чернігівщині. Побачили світ три великих подачі джерел з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр. на Чернігівщині, подаються публікації листів сіверян до М. Грушевського, причому, до цієї роботи Ю. Мицик залучив ряд студентів Національного університету "Києво-Могилянська академія" та Київської духовної академії УПЦ Київського Патріархату. Аналогічні творчі контакти було встановлено з творчим колективом Корсуня, де завдяки зусиллям директора місцевого історико-культурного заповідника П. Я. Степенькіної став видаватися журнал "Корсунський часопис". У всіх семи його томах, які вийшли на сьогодні, є статті і публікації документів Ю. Мицика, в яких проливається світло на визначні події в історії не тільки цього регіону, а й усієї України. Досить вказати на статтю, яка на документальній основі (знайденому Ю. Мициком унікальному листі Петра Конашевича-Сагайдачного) встановлює перебування в Стеблеві та інших околицях Корсуня цього славнозвісного козацького гетьмана.
о. Юрій Мицик налагоджує контакти з науковцями сусіднього з Дніпропетровськом Запоріжжя. Вони розпочалися із зв’язків з історико-культур-ним заповідником на о. Хортиця (наприкінці 80-х – поч. 90-х рр. ним керував колишній учень Юрія Мицика – В. Кириченко); спільними зусиллями було організовано ряд конференцій, голос Ю. Мицика долучився до інших голосів прогресивної української громадськості, яка відстоювала заповідник від знищення будівництвом мосту, домагалася реконструкції Січі в Хортицькому заповіднику. В наш час у Запоріжжі створено важливий науковий осередок на чолі з професором Ф. Г. Турченком та доцентом А. Бойко (на базі Запорізького державного університету), активно діють культурний центр "Хортиця", "Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького" тощо, виходять фундаментальні щорічники "Південна Україна", серія "Старожитності Південної України". Ю. Мицик бере безпосередню участь у діяльності цих товариств, входить до редколегії "Південної України", виступає редактором, рецензентом або опонентом наукових праць запорізьких науковців, видає ряд цінних і великих за обсягом статей та публікацій з історії запорізького козацтва XVII – XVIII ст. У зв’язку з переїздом на Волинь вчителя і наставника Ю. Мицика – М. П. Ковальського активізувалися контакти з волинськими науковцями. Тільки в останній рік у співавторстві з В. Цибульським (Рівне) було видано збірку документів "Волинь у роки Визвольної війни українського народу середини XVII століття" (Рівне, 1999). Вийшла й власна брошура о. Юрія Мицика "Остріг в роки Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр.". Не випадково його обрали почесним членом товариства краєзнавців Волині. Дуже часто Ю. Мицик бере участь у різноманітних конференціях, що регулярно проводяться як у столиці, так і в різних регіональних центрах України, ділиться із науковцями та краєзнавцями результатами своїх наукових досліджень. Він часто виступає і на поважних міжнародних форумах істориків. Зокрема, брав участь у всіх чотирьох Конгресах Міжнародної асоціації україністів (на IV конгресі керував роботою трьох секцій), Міжнародному славістичному конгресі "Іван Франко і світова культура" (1986), Міжнародній орієнталістичній конференції "Україна і Османська імперія XV – XVIII ст." (1991), міжнародних конференціях "Рим – ІV", присвячених питанням історії країн колишньої Речі Посполитої (у Любліні 1991 р., Кам’янці-Подільському 1993 р., Гродно 1995 р.). Важливими віхами у творчій біографії історика стали міжнародні конференції та симпозіуми, що проводилися в Урбіно (Італія) у 1989 р. ("Рецепція середньовіччя у Польщі, Україні, Росії у XVII – XVIII ст."), Фульді (ФРН) у 1991 р., присвячені новим тенденціям у висвітленні минулого у тодішній радянській історіографії, Варшаві (Польща) у 1996 р., присвячений 400-річчю Берестейської унії, у Копенгагені (Данія) у 1999 р. ("Євреї в Україні: вибір шляху"), читання лекцій у різних містах Канади (1999) тощо.
В останнє десятиріччя Ю. Мицик наполегливо реалізує програму створення фундаментальної серії "Український Дипломатарій XVI – XVIII ст." – зібрання документації гетьманів України і кошових отаманів Запорозької Січі, козацької старшини в цілому. Опубліковано документи практично всіх гетьманів України, у вигляді знаних статей вийшло зібрання листів Івана Сірка (у співавторстві зі своєю ученицею та аспіранткою Мариною Кравець, яка нині займається науковою діяльністю в Канаді). Тим самим унаочнюється багатий державотворчий досвід козацької України, заповнюється штучна прогалина. Такого роду археографічні дипломатарії у зарубіжних країнах (Німеччина, Угорщина, Польща та ін.) існують ще з XVIII ст., в Україні ж раніше совєтським урядом і партійними органами не дозволялося здійснити подібні видання. Юрій Мицик є членом редколегії довгоочікуваної серії "Архів Коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів 1734 – 1755" (т. 1), Ю. Мицик разом з П. Соханем написав передмову до другого тому цього археографічного видання. Одночасно він починає реалізацію програми "Кримський Дипломатарій ", куди мали б увійти документи кримських ханів XV – XVIII ст., а також програми "Український Православний Дипломатарій" – зібрання документації київських митрополитів, єпископів України.
Маючи справу із документами видатних діячів Української Держави, Української Православної Церкви, Ю. Мицик не міг не приділити увагу цим персоналіям, не звернутися до їхніх біографій. Це є дуже важливим, особливо коли згадати про пануючий донедавна вульгарно-соціологічний марксистсько-ленінський підхід до історії СРСР. Оголошуючи рушієм історії народні маси, компартійні ідеологи не бачили і не хотіли бачити того, що маса не є безликою, що вона складається з особистостей. В соціалістичній системі СРСР, у якій людина була нічим, виносилася "за дужки", історія України допускалася в мізерній мірі, до того ж була безіменною та знеособленою. Особливо ретельно викреслювалися з української історії ті її діячі, котрі боролися за незалежну Українську державу, насамперед ті, хто виступав при цьому проти Російської колоніальної імперії. Враховуючи все це, Ю. Мицик з особливою наполегливістю досліджував біографії таких видатних діячів України як Іван Виговський, Павло Яненко-Хмельницький, Іван Мазепа, Тиміш Носач, Іван Сірко, Ілля Голота. Вже в першому томі колективної монографії "Полководці Війська Запорозького. Історичні портрети" (К., 1998 р.) із 29 біографічних нарисів перу Ю. Мицика належить 11, зокрема біографії Й. Глуха, М. Зеленського, М. Кривоноса, І. Куцевича-Миньківського, Л. Мозирі, П. Шумейка, Г. Яцкевича, С. Мужиловського та ін. Видані ним також біографії Юрія Хмельницького, Самійла Кішки, Михайла Дорошенка, Якова Нероди (Бородавки), Петра Конашевича (Сагайдачного) та ряду інших гетьманів. Одночасно публікує біографії київських митрополитів XVII ст. (Йов Борецький, св. Петро Могила, Сильвестр Косів, Дионисій Балабан, Йосиф Нелюбович-Ту-кальський, Гедеон Четвертинський) та деяких інших діячів УПЦ (Мелетій Смотрицький, Антоній Винницький).
Ряд статей присвячено аналізові політичної та історичної думки України XVI – XX ст., державотворчій програмі Богдана Хмельницького, епістолярній спадщині М. Грушевського та Д. Яворницького, історії україно-польських, україно-молдавських, україно-єврейських, україно-німецьких політичних та культурних зв’язків. Вчений дедалі більшу увагу приділяє історії Османської імперії та Кримського ханства, придунайських держав. Деякі його статті, наприклад: "Женские письма XVI – XVII вв.", видрукувана у кримськотатарському часописі "Достлук" у травні 1991 р., різко змінюють деякі стереотипні уявлення. На противагу поширеним поглядам про культурну відсталість кримських татар Ю. Мицик засвідчує, що не тільки кримські хани, а й ханші листувалися з королями Речі Посполитої, Франції (з Генріхом III Валуа) та ін. Деякі статті взагалі торкаються незнаних аспектів не тільки історії, а й точних наук. Так, разом із російськими науковцями В. А. Лойшею та Л. Н. Поповим (Томськ) український дослідник написав геофізичну розвідку про сонячну активність та її періодичність. Останнім часом деякі публікації Ю. Мицика виявляють виразне тяжіння до політології, і не випадково, він є членом редколегії журналу "Розбудова держави", його коментарі та виступи з політологічних питань можна почути по Українському радіо, на радіостанціях "Україна", "Свобода", "Бі-Бі-Сі", у нього беруть інтерв’ю радіожурналісти з Фінляндії, Польщі, Англії.
Варто підкреслити, що останнім часом Ю. Мицик дедалі більшу увагу приділяє історії Української Православної Церкви та сектознавству. Вже опубліковані його статті, у яких гостро критикуються "новомодні" релігійні течії, особливо тоталітарні секти. Це можна прочитати в статтях, надрукованих передусім у газеті "Наша віра", "Голос Православ’я". Автор виступає проти реріхівщини ("Агні-Йога", "Жива етика"), РУНВіри, "івановщини"; розвінчує "войовничо-безбожницьку" педагогіку А. Макаренка… Все це є невипадковим і потребує детальнішої розповіді…
о. Юрій Мицик виріс у православній сім’ї, однак з початком шкільних років через сумнозвісну атеїстичну систему виховання став досить байдужим до Церкви і тільки згодом став повертатися до істинного шляху. Особливо велике значення мали під цим кутом зору довготривалі стажування вченого у Польщі (1978 – 79, 1991 та 1994 рр.) та ФРН (1991 р.). Там відбувся відчутний перелом у настроях вченого, в чиєму серці ожила віра в Бога. Він став активним членом релігійної громади тодішньої УАПЦ, виступав як експерт на суді на підтримку справедливих вимог цієї громади повернути їй Спасо-Преображенський Собор у Дніпропетровську. Приходить усвідомлення того, що знань з богослов’я, історії УПЦ замало, визріває намір навчатися у Духовній семінарії. Життя прискорило розвиток подій. Єпископ Дніпропетровський, Запорізький і Богородський Адріан (нині він архієпископ Дніпропетровський, Криворізький і Богородський) познайомився з ученим, запропонував йому висвятитися у священики. Як засвідчив сам історик у своїх дещо пізніших газетних інтерв’ю, він планував реалізувати цей намір у віддаленій перспективі, але наведені єпископом Адріаном слова Христа зі Святого Євангелія: "Жнива великі, а жати нема кому", покінчили із сумнівами. Разом із єпископом Адріаном він вирушив до підмосковного Ногінська (дореволюційна назва – Богородськ), який тоді був найважливішою твердинею УПЦ Київського Патріархату в Росії (у 1996 році російський ОМОН жорстоко побив віруючих Київського Патріархату, захопив Богоявленський храм з комплексом будівель навколо нього, зокрема, й духовне училище ім. св. Петра Могили, передав його Російській Православній Церкві).
Саме у Богоявленському соборі у жовтні 1994 року Юрія Мицика було висвячено дияконом, а потім – священиком. Характерно, що висвята у диякони (перехід у духовний стан) припала саме на Покрову Присвя-тої Богородиці – дуже шановане на Січі свято (навіть головна церква на Січі була названа Покровською). Після повернення до Дніпропетровська о. Юрій Мицик був призначений секретарем Дніпропетровської єпархії. Це був тяжкий період в історії єпархії. Буквально все доводилося починати з нуля, долати спротив колишньої компартійної номенклатури. Однак, о. Юрій Мицик гідно працював на благо Церкви і цілком заслужено Патріарх Філарет своїм указом призначив його протоієреєм. Секретар єпархії о. Юрій Мицик брав участь у Соборі УПЦ Київського Патріархату, котрий обрав митрополита Філарета Патріархом Київським і всієї Руси-України на місце покійного Патріарха Володимира (жовтень 1996 р.). Брав участь о. Юрій Мицик і в заходах УПЦ Київського Патріархату по канонізації Київського митрополита Петра Могили. Про нього о. Юрій неодноразово писав, публікував невідомі раніше документи і листи святого.
Те, що вчений-історик став священиком, стало певною сенсацією у Дніпропетровську. Більшість людей із розумінням і симпатією поставилися до такого вчинку, однак керівництво ДДУ, шовіністи-великодержавники, стали чинити на роботі всілякі перепони, про що о. Юрій Мицик пізніше розповів на сторінках газети "Українське слово". В кулуарах Дніпропетровського університету поширювалась думка, що "нам попы й националисты не нужны". На цей час припадають значні скорочення в системі НАН України, було ліквідовано, незважаючи на успішну працю, і Дніпропетровське відділення інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України. Довелося шукати іншого місця роботи.
У травні 1996 року архієпископ Адріан проводив у Ногінську (Бого-родську) міжнародну конференцію, присвячену св. Петрові Могилі. Там зустрілися о. Юрій Мицик і президент Національного університету "Києво-Могилянська академія" В. Брюховецький (вони познайомилися в українській фундації ім св. Володимира у Кракові ще влітку 1994 року). В. Брюховецький запропонував о. Юрію взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади завідувача кафедри історії НаУКМА, що й було зроблено. Успішно пройшовши цей конкурс, о. Юрій з 19 серпня 1996 року став жити і працювати у Києві. З липня 1997 року кафедру історії було об’єднано з кафедрою політології, і нині о. Юрій Мицик завідує вже об’єднаною кафедрою історії та політології НаУКМА. Він водночас працює завідувачем відділу пам’яток княжої та козацької доби в Інституті української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, став членом Вченої Ради Інституту релігієзнавства НАН України, певний час був членом експертної комісії ВАК України. О. Юрій Мицик у Київській духовній академії УПЦ Київського Патріархату викладає історію Української Православної Церкви (з вересня 1997 р.), керує окремими дипломними роботами і навіть кандидатськими дисертаціями майбутніх священиків. У липні 1999 р. захистили кандидатські дисертації і стали докторами богослов’я одразу три випускники КДА, науковим керівником яких був о. Юрій Мицик.
У січні 1997 р. о. Юрій Мицик став першим настоятелем відродженого Благовіщенського храму при Києво-Могилянській академії. Через кілька місяців він передав настоятельство ієромонахові Богдану (Пєтухову), однак продовжує служіння в Благовіщенському храмі. В особі о. Юрія Мицика по суті відродилася старовинна традиція Києво-Могилянської академії минулих століть, коли в одній особі поєднувалися і священик, і історик. Сам по собі Благовіщенський храм, який був заснований у 30-х рр. XVIII ст., а закритий у 1920р. більшовиками, є унікальним уже тому, що протягом 180 років він служив домашньою церквою для спудеїв Києво-Могилянської Академії. Тут вчилися, молилися і служили майбутні священики, диякони, науковці, котрі потім розтікалися по всій Російській імперії і далеко за її межами. Тут молилося чимало святих, зокрема свв. Іоасафат Білгородський та Інокентій Іркутський, а також Григорій Сковорода, Михайло Ломоносов, співав Артем Ведель, диригував Олександр Кошиць…
Ще під час роботи в Дніпропетровському університеті вчений брав участь у написанні узагальнюючих праць: "Історія міст і сіл Української РСР" (Дніпропетровська область); "Днепропетровскому государственному университету – 70 лет" (Днепропетровск, 1988). Юрій Мицик підтримав ініціативу тодішнього декана істфаку Дніпропетровського університету, професора А. М. Черненка про написання підручника з історії України для технічних вузів. Це було ще до здобуття незалежності Українською державою, коли надзвичайно гостро відчувався брак підручників з історії України, особливо для вузів. Такий підручник було швидко створено і його перша частина, написана Ю. Мициком у співавторстві з М. Ковальським (перу Ю. Мицика належить виклад історії України з давніх часів до 1569 р. і висвітлення 1648 – 1654 рр.). На жаль, вихід підручника у світ затримався, і він вийшов лише 1993 р. дуже малим тиражем.
Після переїзду до Києва о. Юрій Мицик став активним членом комісії Міносвіти України по підручниках та посібниках з історії для середньої школи, членом журі громадської Ліги меценатів, яка проводить всеукраїнські конкурси на кращий підручник з історії України. Він веде наполегливу боротьбу за збереження курсу "Історія України" в школах і вузах України, який антиукраїнські сили під різними претекстами силкуються різко скоротити і навіть знищити. У зв’язку з цим було написано кілька важливих статей, насамперед на сторінках "Народної газети". О. Юрій Мицик виступає і як відповідальний редактор та рецензент низки підручників та посібників з історії. Зокрема, він був відповідальним редактором підручника з історії для 5-го класу, написаного В. Власовим та О. Данилевською, що здобув першу премію на конкурсі Ліги меценатів, а також посібника та підручника з історії України для 8-го класу, написаних В. Власовим тощо.
о. Юрію Мицику належить вагоме місце в документальному серіалі "Невідома Україна"(понад 100 фільмів). Він був консультантом блоку фільмів з історії козацької доби (понад 10 фільмів) і особисто консультував 5 фільмів, брав участь як науковий консультант фільму про Переяславську раду 1654 р. (режисер Світлана Сопронюк) і навіть знявся у ньому. Консультував також наступний фільм С. Сопронюк, присвячений Ю. Хмельницькому.
Важливою рисою характеру о. Юрія Мицика є глибоке тяжіння до громадської роботи. Він був і залишається активним діячем "Просвіти", входив до керівництва Дніпропетровської обласної організації Конгресу української інтелігенції, близько трьох років (1993 – 1996 рр.) очолював Дніпропетровське обласне відділення "Фонду культури", завжди вболівав за збереження пам’яток старовини. Разом з іншими науковцями він домігся збереження від остаточного руйнування решток фортеці Кодак. Свого часу він активно займався футболом та іншими видами спорту, двічі був чемпіоном Дніпропетровська з футболу серед юнаків, нагороджений дипломами лауреата конкурсів художньої самодіяльності, був капітаном команди КВВ викладачів істфаку Дніпропетровського університету у 70 – 80-х роках.
Після переїзду до Києва о. Юрій Мицик разом з директором Музею Гетьманів у Києві Галиною Яровою став ініціатором створення "Гетьманської вітальні" при цьому музеї – своєрідного історико-культурологічного клубу. У стінах музею регулярно відбуваються зустрічі істориків, письменників, митців, дискусії на історичні теми, насамперед з історії козацтва. Тут народжується чимало важливих ініціатив. Так, о. Юрій Мицик разом із своїм колишнім студентом, нині кандидатом історичних наук Володимиром Кривошеєю та іншими ентузіастами створив "Українське родовідне товариство" (поки що тільки на рівні столиці), яке має досліджувати історію українських шляхетських та козацьких родів.
На своєму життєвому шляху о. Юрій Мицик завжди мав надійну підтримку дружини Лідії, з котрою щасливо прожив уже понад 3О років. Він має доньку Інну, яка також стала істориком, працює в музеї, досліджує творчість Д. Яворницького та його друзів з числа художників, насамперед О. Сластьона; має і трирічного онука Михайла.
Ще у 1990 році він став членом Українського історичного товариства, у 1992 створив дніпропетровський осередок цього товариства, який і очолював до 1997 року. У 1999 він започатковує осередок УІТ при Національному Університеті "Києво-Могилянська академія", де вже проведено читання, присвячені 100-річчю від дня народження видатного українського історика Олександра Оглоблина. Ю. Мицик є членом редколегії ряду поважних наукових видань: "Український історик", "Пам’ять століть", "Південна Україна", "Сіверянський літопис", "Розбудова держави", "Український археографічний щорічник" та ін.
Своє п’ятдесятиріччя Юрій Андрійович Мицик зустрічає виданням близько двох десятків книг, публікацією понад 350 наукових і понад 300 газетних статей; він продовжує активну наукову і викладацьку діяльність, здійснює керівництво аспірантами. На черзі – реалізація нових важливих науково-дослідницьких планів…

Примітки:

1) Мицик Ю. З життя мого діда та його рідні // газета «Вільна думка», Дніпропетровськ. – № 8 (21), липень 1993 р.
2) Мицик Ю. "Собор" і навколо "Собору" // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – № 104. – С. 102 – 109.

Олена Апанович,
кандидат історичних наук,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка,
лауреат Наукової нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.

Від укладача

Цей біобібліографічний покажчик є продовженням серії видань "Вчені НаУКМА ", започаткованої у 1999 р., та виданий до 50-річчя від дня народження доктора історичних наук, професора, завідувача кафедрою історії та політології Києво-Могилянської академії, священика Юрія Мицика.
Праця складається зі вступної статті Олени Михайлівни Апанович, де докладно розповідається про життєвий і творчий шлях о. Юрія, починаючи з молодих років до його становлення як вченого-історика, та двох основних розділів: "Матеріали до біографії та бібліографії" і "Хронологія друкованих праць".
До І розділу увійшли матеріали про наукову, педагогічну роботу о. Юрія, а також бібліографія його праць.
II розділ "Хронологічний покажчик друкованих праць", на побажання о. Юрія, починається з опису кандидатської та докторської дисертацій і продовжується за хронологією друкованих праць (з 1970 р. до 1999 р.). У межах кожного року вони розташовані в такій послідовності: на початку року подані ґрунтовні наукові праці (якщо вони є в даному році), а далі в загальному алфавіті назв наукові публікації, статті, методичні розробки (окремі видання), матеріали виступів на наукових з’їздах, конференціях, видання іноземними мовами. До покажчика включено також праці, в яких Юрій Андрійович Мицик був укладачем, упорядником, рецензентом, редактором, перекладачем, автором передмови або післямови, їх розміщено в кінці алфавіту в певній послідовності та з відповідними позначками: "Уклад.: ", "Упоряд.: ", "Рец.: ", "Рец.:… на кн. "(рецензія на окреме видання), "Ред.: ", "Пер.: ", "Передм.: ", "Післям.: ". При відсутності самостійної назви передмови або рецензії у квадратних дужках зазначено відповідно [Передмова], [Рецензія]. Рецензії на видання Юрія Андрійовича Мицика подано в об’єднаному бібліографічному описі за хронологією. Якщо певні праці видруковано у різних номерах чи випусках часописів, газет, щорічників і т. д., то бібліографічний опис джерела подано один раз з подальшим вживанням позначки "Там само " або "Те саме ", якщо одна й та сама робота надрукована у різних джерелах.
Праці, не переглянуті dе visu, позначено астериксом.
Матеріал описано згідно з Державними стандартами України. Відбір матеріалу закінчено у листопаді 1999 р.
Довідковий апарат включає: "Від укладача", "Вступна стаття О. М. Апанович ", "Основні дати життя і діяльності ", "Іменний покажчик".
С подіваємося, що ця праця стане у нагоді викладачам, студентам і всім, хто цікавиться славним історичним минулим нашої України.

* * *

о. Юрій Мицик: основні дати життя і діяльності

30 грудня 1949 р. – народився у м. Дніпропетровську.
1956 – 1966 рр. – навчання у середній школі № 83 м. Дніпропетровська.
1966 – 1971 рр. – навчання на історичному відділенні історико-фі-лологічного факультету Дніпропетровського державного університету.
1971 – 1974 рр. – навчання в аспірантурі Дніпропетровського державного університету.
1974 – 1976 рр. – викладач кафедри історії Дніпропетровського державного університету.
1975 р. – захист кандидатської дисертації на тему: "Кройника" Феодосія Софоновича як історичне джерело і пам’ятка української історіографії XVII століття".
1976 – 1977 рр. – старший викладач Дніпропетровського державного університету.
1977 – 1980 рр. – доцент кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету.
1978 – 1979 рр. – наукове стажування у Ягелонському університеті, м. Краків, Польща.
1980 – 1981 рр. – завідувач кафедри загальної історії Запорізького педагогічного інституту.
1980 р. – перше місце на конкурсі молодих науковців і спеціалістів з суспільних наук в Україні за книжку "Украинские летописи XVII века" (Днепропетровск, 1978).
1981 р. – лауреат всесоюзного конкурсу молодих вчених за книжку "Украинские летописи XVII века" (Днепропетровск, 1978).
1981 – 1985 рр. – доцент кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету.
1985 – 1987 рр. – старший науковий співробітник кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету.
1987 – 1990 рр. – доцент кафедри загальної історії, а з травня 1989 року –
доцент кафедри історії України Дніпропетровського державного університету.
1989 р. – захист докторської дисертації на тему: "Джерела з історії Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.". Червень-липень 1989 р. – участь у науковій конференції в Урбіно, Італія.
1990 р. – ВАК СРСР затвердив рішення Вченої Ради Інституту історії про присвоєння Ю. А. Мицику наукового ступеня доктора історичних наук.
1990 – 1992 р. – професор кафедри історії України Дніпропетровського державного університету.
Січень-квітень 1991 р. – наукове стажування у Кельнському університеті, ФРН.
Квітень-вересень 1991 р. – наукове стажування у Польській Академії Наук, Варшава.
26 березня 1992 р. – рішенням Вченої Ради Дніпропетровського державного університету присвоєно вчене звання професора.
1992 – 1994 рр. – за ряд історико-краєзнавчих та публіцистичних матеріалів визнаний автором року часописів "Київська старовина" (1992 р.) та "Кур’єр Кривбасу" (1993 – 1994 рр.).
1992 – 1996 р. – завідувач відділом Дніпропетровського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України.
Березень-серпень 1994 р. – наукове стажування у Варшавському університеті, Польща.
1994 р. – у Богоявленському соборі м. Ногінська Московської області Ю. Мицика було висвячено дияконом, а потім – священиком, та призначено секретарем Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви (УПЦ) Київського Патріархату.
Квітень 1995 р. – перемога на конкурсі освітньої фундації ім. Петра Яцика за видання "Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх" (К., 1992) та циклу праць 1990 – 1995 рр.
Жовтень 1995 р. – участь у Соборі УПЦ Київського Патріархату, який обрав новим патріархом Церкви Філарета (Денисенка).
Серпень 1996 – серпень 2002 р. – завідувач кафедри історії (у 1997-1999 рр. – об’єднаної кафедри історії та політології) НаУКМА.
Жовтень 1996 р. – участь у Соборі УПЦ Київського Патріархату з канонізації Київського митрополита Петра Могили.
Січень – травень 1997 р. – перший настоятель відродженого Благовіщенського храму при Києво-Могилянській академії.
Жовтень – грудень 1999 р. – наукове стажування в Канадійському інституті українських студій в Альбертському університеті в Едмонтоні (Канада).
29 грудня 1999 р. – присвоєно звання "Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців".
2000 – закінчив (заочно) Київську Духовну Семінарію УПЦ Київського Патріархату.
З серпня 2002 р. донині – професор кафедри історії НАУКМА.
Березень-квітень 2003 р. – наукове стажування в Німецькому Історичному Інституті у Варшаві (Польща).
Травень 2003 р. – перемога на україно-канадському конкурсі наукових праць, проведеному з ініціативи Королівського Канадського Легіону ім. Пилипа Коновала присвяченому 350-літтю Конотопської битви 1659 р. (книга “Гетьман Іван Виговський”).

 

* * *

P. S. Дана сторінка продовжує поповнюватися. Будуть зокрема внесені додаткові дані щодо деяких фактів біографії за 1999-2004 рр., які природно не відбилися у книзі, виданій у 2000 р., а також бібліографія моїх видань за цей же період, тим більше, що кількість публікацій уже значно виросла (понад 1000), а також у виданій бібліографії через технічні помилки не були враховані деякі важливі публікації. Сподіваюсь, що всі ці матеріали придадуться всім зацікавленим україністикою, насамперед історією України.

Юрій Андрійович Мицик: Біобібліографічний покажчик